?

Log in

No account? Create an account
entries friends calendar profile Віктор Грабовський Previous Previous Next Next
Культура мовлення - Споглядання дерева
світогляд
hrab
hrab
Культура мовлення

   Віктор Грабовський

  СТРАХ МОВИ


Чим викликане таке різке падіння культури українського мовлення серед урядовців, народних депутатів, на радіо й телеканалах? Мабуть, лишень тим, що серед вище перелічених значно побільшало людей, які не вважають, що рівень культури має визначати їхнє місце “під сонцем“. Адже більшість бачить, що пробивність, хабарництво значно перспективніші. І доки суспільство не переконається в тому, що національні пріоритети змінилися, що бути культурним — вигідно, що не вдосконалювати знання рідної мови, не любити її — соромно, доти воно й залишатиметься незалежним... від культури. А отже — аутсайдером Європи, де патріотизм цінується над усе.

„Не словом, а ділом!“ — зазначили на партійному прапорі, мавпуючи більшовиків, наші демократи, як і решта партій, тобто протиставили слово (причину, ідею, Бога) і діло (наслідок, дію, людину-чоловіка), протиставили мислення — мовленню, культурі — політику. Тому людям творчої праці аж ніяк не просто було знову вибирати “менше зло“, стаючи під штандарти “добрих намірів“. Хоча й пам’яталося, що перші кроки народного Президента були “І словом, і ділом“. Адже тільки той, хто обрав своїм принципом дію перевіряти мисленням, а мислення — дією, не зможе збитися з обраної путі, — застерігав Гете. А він знав, “що в інших, вищих сферах, від нас... вимагається ще й всебічного і досконалого володіння мовою“.

Скільки й що коштує?

„Так історично склалося“, (а ми хіба не знаємо, як воно складалося?!) що переважна більшість українців російською мовою розмовляє значно грамотніше, ніж рідною, українською. Ще більше наших земляків зізнаються, що люблять і знають рідну мову, але “не хотят ее коверкать“. Є й такі, що, може, й розмовляли б українською, — Блохін, Бубка, Клички, Шевченко — та з ким і де? Адже щойно до нашого гурту підійде російськомовна особа, гурт одразу переходить на “общепонятный“. Все правильно! — підхоплюють “історичну ситуацію“ ті з найдемократичніших українських політиків, які продовжують боротися проти “українізації“ українців. — Для того, щоб уникнути “історичного“ дискомфорту, потрібно зробити російську мову державною. І при цьому дружно посилаються на досвід Бельгії, Нідерландів, Швейцарії, де побутує по кілька державних мов, які однаково поважають і чиновники, і кожний окремий громадянин.

За партійною логікою виходить, що коли нині чиновник чи народний депутат-партієць демонстративно не бажають розмовляти по-українськи, то завтра, коли російська стане державною, вони змінять своє шовіністичне ставлення до віками гнаної, ними ж упослідженої української? У тім то й річ, що в Європі навчилися поваги до сусідніх мов, а в “тюрмі народів“ — училися, окрім зневаги до всього рідного, традиційного, справді прекрасного й самобутнього, до самозабуття любити тюремщиків.

Тому в українських політиків, які й у партії відповідні гуртуються заради цього, завдання зовсім інше — відстояти завоювання російського соціал-шовінізму більшовицького ґатунку будь-якою ціною. 30 березня, до прикладу, партія “Союз“ подала у Верховну Раду поновлений законопроект “Про розвиток і застосування мов в Україні“. Очолювана головою антимонопольного комітету О.Костусєвим, партія прагне, щоб законсервувати ситуацію з маловживаністю української мови на сході та півдні нашої країни. Її не зупиняє навіть офіційна, досить відома, статистика деградації суспільства в денаціоналізованих регіонах: “Государственный статус русского языка де-факто признан большинством украинского общества, — не сумнівається п. Костусєв. — Если парламент нынешнего созыва не прислушается к этой воле народа и не защитит (?!) права русскоязычных граждан Украины, мы будем требовать вынесения вопроса о государственном статусе русского языка на общенациональный референдум“.

А хто ж у нашій країні захищатиме врешті-решт права україномовних громадян?! Чому російськомовні не задумаються про долю тих патріотів, якi й досі почуваються в Україні сиротами?! Чому новітні більшовики, чи то пак — нащадки бандерівців, мельниківців, білоруських, литовських і всіх інших націоналістів, наново перекованих свого часу на Донбасі, не почувають відповідальності за наслідки денаціоналізації України, — такі кричущі! — у цифрах і фактах?!

Зрозуміло, аби перейнятися шанобою до національних цінностей народу, котрий досі був упосліджений, нашим демократам потрібно подолати неабиякий внутрішній опір. Але ж інакше нічого кивати на Європу, ховаючи очі під лужковською кепочкою. До того ж, коли ми — за Кучми — бідкалися про духовну кризу суспільства, намагаючись потрафити загальнолюдським цінностям, то чи не пора вже — за Ющенка — перейти від слів до діла, то більше, що й заповідалося ніби щось подібне на крутому шляху до влади?

А вся причина українського безголов’я, друже читачу, полягає в тому, що держава не дбає про престиж національної культури, зокрема — української мови. Адже Росія, ще 10 років тому звільнивши власне книговиробництво від усіх податків, заявила і про першочергове значення державної мови у своєму різномовному суспільстві. Натомість Україна, змирившись із окупаційним режимом інформаційного та духовного просторів, сплачує Росії 100 млн. доларів щорічно не тільки за дешеву російськомовну книжку, від сумнівного змісту котрої, здебільшого, суспільство потрібно б захистити, але й за згоду... мовчати. Скільки доведеться платити за непослідовність у відстоюванні національних інтересів, за злоязикість державного службовця, котрий, харчуючись із держбюджету, паплюжить державну мову тощо, дізнаємося завтра. Хоча здогадуємося про ціну й сьогодні.

Таки мав рацію Шарль де Голь, зауваживши якось, що політика — надто важлива справа, аби дозволяти займатися нею самим політикам. Що стосується державної політики в царині мови — й поготів. Тут у свої повноваження має вступати культура. Та де ж вона?

Словник і мова

Здавалося б, залишається лиш відновити попрану історичну справедливість — оприлюднити все, зроблене нашими великими попередниками — від Переяславських статей Хмельницького, про які ми досі нічого певного не знаємо, до правопису Скрипника, що так і не пробився на світ. А й справді, якщо з Переяславськими статтями без Березовського, мабуть, не обійдемося, то, мінімально відредагувавши, чом не оприлюднити правописну національну грамоту? Та навіть відновлений 1991 року Інститут української мови (у 1930 такий було знищено), незважаючи на всі старання тодішнього віце-прем’єр-міністра М.Жулинського, не спромігся відстояти реноме української літературної мови. Замість професійного діалогу розпочався плебісцит із безпосередньою участю ЗМІ. Дійшло до того, що питомий український національний правопис доморощені “інтернаціоналісти“ почали називати нав’язуваним Україні нашою західною діаспорою (?!) Хвороба виявилася заразною — навіть у суто фахових виданнях (див. “Великий тлумачний словник сучасної української мови“) надибуємо застереження: “Слід зауважити, що з настанням тотальної комп’ютеризації і насиченості ефіру та шпальт газет лексикою американо-канадського походження, українська літературна мова також зазнала великих змін“ (!). Це називається: з хворої голови — на здорову.

Незважаючи на те, що в XX столітті українська літературна мова (зокрема — правопис) були піддані неймовірно інтенсивній бюрократичній обробці росмовою, питомі нормативи її вистояли завдяки тому, що засади їхні опрацьовувала правописна комісія на чолі з такими велетами національного духу, як академіки І.Огієнко та А.Кримський. Саме на основі схваленого ними правопису розглядала проблеми нашої мови Всеукраїнська правописна конференція в Харкові 26 травня — 6 червня 1927 р. А завдяки тому, що через рік нарком освіти М.Скрипник затвердив цей правопис, його й стали називати “скрипниківський“, хоча правильніше було б — “харківський“. Саме ним і послуговується діаспора!

Затаврований як націоналістичний 70 років тому, цей правопис піддається жорстокому переслідуванню й досі, хоча, значною мірою у деформованому вигляді, його було затверджено Радою Народних Комісарів 8 травня 1945 р. Ми з Вами, читачу, маємо це пам’ятати.

Та ось восени 1956 року наспіла реформа російського правопису, і український потрібно було терміново підлаштовувати під нову редакцію. Так роки глуму й насильства ставали “історичною необхідністю“, котра й формувала свідомість усього суспільства, мов матриця. Згадайте лишень, яку хвилю дискусій викликала редакція національного правопису, здійснена 1990 р. — з реабілітацією кличного відмінку та повернення літери ¢. І  дивуватися з цього не доводиться — в останні кілька десятиріч засмічення української літературної мови сягнуло апогею. А процеси демократизації суспільства відтіснили культуру мовлення на далекі задвірки спілкування. Ведучі телеканалів не тільки не вміють відмінювати числівників — уже й іменники не відмінюють. Є Кличко чи нема, все одно — Кличко. Так само, до речі, як і Ющенко. Таким ось робом елементарне безкультур’я стає нормою. І хоч би скільки змагався письменницький загал проти тієї ж кальки — знаходитися, котра українською означає зовсім інше поняття, ніж російською, бо по-нашому — кореспондент перебуває там то і там, а редакція міститься чи розташована (не знаходиться!) за такою ось адресою, мислячи суржиком, наші мовці вже не розрізняють різномовних лексем, плутанина з якими надто спотворює літературну норму.

То чи дивуватимемось, читачу, що згаданий вже словник видавництва “Перун“ вважає слово збитки діалектним, а натомість пропонує убуток (?),  слово відділ подає без — паралельних — відділку й відділення, продовжуючи засіювати нашу ниву куколем типу поточний у значенні повсякденний, біжучий, степінь — бодай у математиці, регістр — у значенні того ж реєстру, але — особливого, бо ж не можна допустити, щоб українськомовна й російськомовна термінологія не збігалися. Так ось і “збагатилися“ наші словники відносинами — з’явився навіть покруч взаємовідносини, відкрито ігноруючи взаємини і стосунки, як суто інтимні поняття, та безлічі інших подібних кальок. Вежа — тепер тільки телевізійна та оглядова, бо усе інше — башта, відзив — це відгук на реценцію, а не на пароль, а обігові кошти давно витіснені оборотними, бо це ж і оборотна відомість — обліковий регістр — контроль за рахунками бухгалтерського обліку і оборотний капітал, і оборотні засоби нібито абсолютно протилежні обіговим. І кожен бухгалтер залюбки пояснить недолугому, що обігові кошти — це тільки на руках чи в ділі, бо усе інше — оборот.

Нагромадження не властивих літературній нормі лексичних значень загрожує деморалізацією всієї мовної системи. Літературна норма деградує, сповзаючи у мертві води суржикізації мови й мовлення. Похвально, що громадськість не мириться з цим, прагне засудити більшовицьку традицію, влаштовуючи показові шоу-екзекуції над суржиком. Але ж він дедалі голосніше лунає з уст можновладців, якi змирилися з безправним становищем української культури. Інакше не лунало б час вiд часу, що “парламент робить уступку.“ Дiти сприймають вираз буквально, допитуючись у батькiв, а де ж та “ступка“?

Доки пануватиме суржик?

Річ не тільки в тому, що неоковирні тавтологічні вирази на кшталт “сто років тому назад“, “травень місяць“, “сьогоднішній день“, “у процес включаються виключно наші“ — живцем із російської мови. Якщо запозичення (з будь-якої мови!) дає змогу виразніше, чіткіше, яскравіше подати думку, то воно лише збагачує мовця і його лексику. Та коли високопоставлена особа висловлюється: “Я відношуся до наших відносин оптимістично“, то хтось же мусить особі підказати, що подібне висловлення може викликати або сміх, або сльози — залежно від темпераменту. І не тільки тому, що воно абракадабра. А саме тому, що по-українськи треба сказати: “Я ставлюся до наших взаємин оптимістично“.

Ми стали жертвою холуйської теорії “зближення мов“, хоча насправді вчорашнє свавілля жодному зближенню не прислужиться бодай тому, що, вороже культурі, послуговувалося надто вульгарними, антикультурними засадами. Занижені вимоги до культури мовлення — живий приклад — одразу ж обертаються деградацією спілкування, громадських стосунків. Недарма ж древні нагадували: “Темно речеш, такмо і мислиш“...

Саме брак елементарної громадянської культури спонукає вчорашніх колонізаторів домагатися офіційного статусу російської мови в Україні, прикриваючи своє шовіністичне нутро демократичними досягненнями Європи, які вони тлумачать, ясна річ, тільки так, як їм самим і хочеться. Просто плюючи на правду тамтешнього спілкування етносів, котрі посідають власні терени.

А правда полягає в тому, що російськомовні громадяни (росіяни, чи ті, хто росіянами себе вважає) не мають аж ніяких підстав домагатися державного статусу російській мові, котра має власні історичні терени побутування. Переслідувана й паплюжена впродовж століть, українська мова натомість має виняткове право на гегемонію тільки в межах України. Так, стаття 5 Декларації про право на розвиток, що прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 4 грудня 1986 року, вимагає: “держави повинні вживати рішучих заходів, спрямованих на ліквідацію масових і грубих порушень прав людини, народів і осіб, спричинених такими ситуаціями, які є наслідком... колоніалізму, іноземного панування й окупації, чужоземного втручання і загрози національному суверенітету, національній єдності й територіальній цілісності...“

На превеликий жаль, саме цього не розуміють ані апологети “двуязычия“, ані теперішня українська чолівка, котра виборювала владу під гаслом “Не словом, а ділом!“ Отож і кортить законодавчо закріпити наслідки окупаційного режиму в нашій країні, не вбачаючи “правових підстав“ діяти патріотично. Чом не парадокс Майдану?

Завдяки радіо мільйони українців мали змогу почути сповідь Майданові тих російськомовних громадян, котрі раніше не бачили необхідності вчитися розмовляти українською. На Майдані вони збагнули: аби почуватися європейцями, потрібно вчитися української! Але ж хто ліпше від нас усвідомлює, дорогий читачу, як міцно тримає Україну за могутні духовні крила наше рідне великохамське вчорашнє, котре при словах націонал, чи, крий Боже, націоналіст, хапалося за безвідмовний більшовицький маузер. І не про самі слова йшлося — ультрапатріот, задля порівняння, має те самісіньке значення, що й ультранаціоналіст, — ішлося про те, що патріотами (націоналістами) можуть бути лиш великодержавники. Всі інші — зрадники. Навіть якщо вони щиро кохаються в роскультурі.

Російські демократи так і не збагнули, що духовна (Переяславська!) жертва України, народивши імператорів і спричинивши культурне піднесення Росії XVIII—XIX ст., потребує певної відплати бодай на суто людському рівні. Попри вчення Святих Отців православ’я (Сергій Радонезький), що початки великоросійської (російської) нації з’являються лишень по Куликівській битві, шовінізм постійно твердить про тисячолітню (русскую!) традицію. Так він сам заклав під імперію міну сповільненої дії, котра виявилась у природній протидії чавленню національної свідомості українців, литовців, латвійців, молдован, грузин, сибіряків тощо. Настала пора платити, сябри.

Нині в Україні на 100 національно свідомих громадян припадає 7 примірників газет рідною мовою, а на 100 російськомовних — 54. У школах із російською мовою навчання вчиться майже четверта частина всіх школярів, хоча росіян у нас, як засвідчив, далекий від істинного, перепис 2001 р., всього шоста частина людності. Тобто, всі діти з російськомовних родин, як виявляється, навчаються рідною мовою, а ось українці у певних регіонах власної Вітчизни такої можливості й досі позбавлені.

Здається, цілком зрозуміло, що будь-який демократичний уряд мав би зробити все від нього залежне, аби не допустити намагання певних сил законсервувати явну несправедливість окупаційного штибу щодо титульної нації. Час окупаційного режиму вичерпав себе. То ж не бійся, Україно, своєї краси. Інакше доведеться бути недорікою “у народів вольнім колі“, які впізнають тебе саме за прекрасною (живою!) рідною мовою.

© Віктор Грабовський.
Київ, 2006 р
.

Прокоментувати