?

Log in

No account? Create an account
entries friends calendar profile Віктор Грабовський Previous Previous Next Next
Вiктор Грабовський "Пробудження" (поема) - Споглядання дерева
світогляд
hrab
hrab
Вiктор Грабовський "Пробудження" (поема)
Літературна Україна”  № 3 (5291), 22.01.2009 р.
Віктор Грабовський
  
                                    
 
               ПРОБУДЖЕННЯ           

              Поема для хору з оркестром

                   
Олені Шапошниковій

      ЗАСПІВ

  (на три голоси)

Той тремт леткий, що пробігає росинкою
твоїми пелюстками, лиш відлуння
музики Неба.
Тиха рапсодія ранку –
в сяйві його першопроменя –
триває недовго...
Та як же урочо дзвенять оркестранти!
Гіллясті й крилаті, вони всеньку вічність
цій миті пророчать,
ніби й геть не підозрюючи
про вічну мстивість пілатів...
А хто ж се кличе-кигиче крізь добро піднебесне?
Не проміняй! Не проміняй! Не проміняй мене
на красне проміння земне.
То матінка віри – Зоря,
що трива, миттю мить подолавши...
Така дивовижна тривкість невловного світу
вселяє підозру
про мужню безмежність Вічності –
Двоє в Одному
засвітять нові світи.
Око Господнє миттю стає твоїм, а серце...
А серце б’ється зеленим прибоєм у горло
вселенського жайвора,
що зліта крізь літа пер-шо-про-ме-нем:
не проміняй! Не проміняй! Не проміняй мене!
Спогад про бурю безмежжя
просвердлює дужче,
ніж ревіння ведмеже чи й мамутове,
ніж сам ураган –
він породжує страх.
У цьому кожусі не підеш на лови козуль а чи гав.
Отож, не бійся.
Се правда, що страх
денно і нощно
кільцює стовбури й душі,
але ти – не бійся, не потішай буре своє нутро –
опромінюйся променем віри!
Смійся у вишкір
бурого звіра – твоє співчуття спопеляє зло.
Хай серце співає  
жайвором!   


МАГДАЛИНА 

(соло зі скрипкою)

Коли лілеєю світанок озивається –
се тільки немовля.
Та перший крик засвідчує,
що промінь роз-ви-ва-єть-ся,
що він рос-те-е.
І світ насправді звик
до благодаті росяних світанків,
до гроз і райдуг, що цвітуть самі…
Але вмирає від малої ранки –
ще до святої Віроньки…
Амінь. 
Віхола білих пелюсток, мов сонячна хмара,
танцює й співає довкола Лілеї.
Ось вони її накривають – і нас осяває Сонця бутон.
Її першопочаток – джерело Любові, Краси й Віри,
основа усього Сущого.
 
  
 
(хор)

Як неймовірно боляче нести в собі Красу,

знати, що саме у ній –
неділимая суть,
і – вірити, вірити, вірити, що буря її не злама,
не задушить...
Як неймовірно боляче й страшно Любові променем летіти у вічність.
Як неймовірно страшно…
Але бійся тільки зневіри, тільки зневіри,
а не світла Космічних оркестрів.
Муза і музика їхня –
також для тебе,
Лілеї,
злеліяної Небом.


МАГДАЛИНА

(соло)

Найкращі квіти завше гинуть перші.
А прагнення шикарно затоптати
ще животіє…
Маленька вавка – репана байдужість,
що, мов бацила, червиться в серцях.
От уявіть собі,
яка потрібна мужність,
аби прийти до знаного Мерця,
що ним була давно земля оця,
із Вірою, Надією, Любов’ю.
Прийти навіки –
через вічний труд
ростити душі,
аби з людей верстались
чо-ло-ві-ки 
не тільки тілом – Божим Духом дужі.
Як поєднати
хіть земну й небесну,
Як возвеличити лілеїну Любов?
Адже я знаю, що колись воскресну
і знов прийду під промінь корогов
Твого Вчення. Й кохатиму нетлінно
всецю стягу – крізь пагубу та біль,
і знову цілуватиму коліно
Єдиному Навчителю –
Т о б і.


ЗУСТРІЧ

(соло зі скрипкою
і оркестром)


Була я гнана вдень всіма і звідусіль.
Лиш поночі мене жадали хтиво
всі ті, хто знали, чим корисна сіль,
але… не вміли дорожити жнивом.
Так само й Він…
сливе без прихистку блукав,
осміяний кретинами щоднини…
Але вночі, хто серцем не лукав,
у Нім шукали Божої Дитини.
А Він учив, аби ніхто й ні перед ким
не плазував од надміру любові,
що треба берегти не тільки передки, а й гідність власну.
В кожнім Його Слові
я відчувала й чула
ту Любов святу,
якої прагло щире моє серце…
Тож крадькома прибралася…
і з вигуком "рятуй!"
пішла до гурту зі своїм відерцем…
Мій вигук не ряхтів на спалених устах,
а цвів у серці, мов жива жарина…
Та Вчитель все збагнув. І рвучко встав.
І мовив: "Нас вітає Магдалина".
Він учневі сумлінному звелів:
"Золи черпни-но жменю
та й віднеси тій жінці, аби було на що
її намисто поміняти… Воістину, в золі оцій
ще світиться тепло,
якого й не бувало в тім намисті.
Бо із золи цієї Я зможу сотворити діамант,
а з діаманту – тільки пил. Нічого більше…"
Та я почула:
Підіть і приведіть її. Але скажіть,
що мов обман ячить її намисто.
А що для нас коштовність міражів,
коли є серце, що пала пречисто?
Моє "рятуй!"
у зболених очах
сказало Йому більше, ніж хотіла…
Я йшла немовби по жалу меча –
летіла серцем, а не шалом тіла.


ПЛАЧ КВІТІВ
БІЛЯ СИНЕДРІОНУ


Біла летюча хмара пелюсток вкриває майдан лицедійства –
Лілея б’ється в цій круговерті самотньою блискавкою.


(хор)
 У кожному суцвітті – моря світів і мітів,

гармонія, що Всесвіт утримує в шлеї.
А ви берете квіти у руки перегріті
вином, захланням, хіттю чи з ласки нереїд.
А ви рвете нас!
Ріжете!
І подумки маніжите
своє неперетравлене чуття,
навикле просто нищити, 
аби не перевищити
ліміту, що відведений буттям.
Як гірко ми страждаємо, що за людей вас маємо –
бо люди ви – да-а-ле-е-еко не завжди.
Ви гідність нашу топчете і голови морочите
самим собі лихварським чадом – жди.
Ми вас красою тішимо,
хоч золота й не лічимо,
бо ми таки – найщасливіший крам,
що виростає сонячним
і за негоди гоячи
нещасні душі, що повірять нам.


ЛІЛЕЯ-МАГДАЛИНА

(соло зі скрипкою й віолончеллю)

Я засвітилася лілеєю в цім світі,
аби цвіли Любов, Краса і Віра,
що їх нам шлють щомить далекі зорі.
Ми, квіти, з ними зріднені справіку
так само як жінки – своєю суттю.
Народить жінка – спалахне зоря,
що провістить нам зоряне майбутнє,
і все прекрасне, праведне, посутнє
заквітне в душах маєстатом Віри,
що спопелить роз’юшену сваволю,
спроможну тільки гідності зректися.
Тому й дано нам квітами згорять…
А скільки ж напосілося зривать,
аби лиш мить потішитись.
Як таті, що тільки чужиною дорожать.
Зривати квітку – погубити долю…

Мереживо суцвіть у світі всьому –
саме життя. В захмарному й земному,
що помислом Господнім зародилось.
Ударом думки в простір неосяжний
викрешується іскра життєдайна,
запліднюючи Всесвіт ярим світлом,
що – водночас – і Віра, і Любов.
Якби не було спільності святої,
що нас єднає в радіснім огромі,
сузір’я квітів стали б, як сніжинки,
а зорі та жінки – покам’яніли б.
Це Він мене навчив любові Неба,
що пломеніє в серці, а не в тілі,
що сяє,
возвеличує й возносить
у обшири ясні Святого Духа,
в небесну благодать.
Я – лиш лілея…  
Сонця бутон вибухає! розпускається білим промінням –
і кожна пелюстка
Лілея. 
 
  
(хор)   
Кому вона що винна?
Ця наша доля попідтинна?!
Чому за всіх страждати так повинна?
Чому вона? Чому лиш половина?!
Проте Господь і скаже, і підкаже:
Марія-Магдалина – суто земна перлина,
Спасенна іпостась Божого Сина.


ПОКУТА

(соло Лілеї з оркестром)

А що ж та квітка в серденьку леліє?
Квилить вона чи піє?
Хоч пошматуєш квітку, закатуєш,
а правди не дізнаєшся…
Покіль
сам не спізнаєш суті спраги піль,
яким насіння істини – не всує…
Тичинки й маточка мого єства
суть інструмент Космічного Музики,
що творить, як мелодію, той ритм,
котрому все живе – у щасті й муці – вторить.
Учитель всім давав,
хто скільки взяти міг.
Невігласам Він був як та перлина – свиням.
І я збагнула: щось у тому є,
що нас із ним сахаються удень,
а потребують поночі, нещасні,
втішаючися тим, що ближні їх не бачать.
Таким був Никодим.
Він після мене
ішов послухати Святого.
Причаститися
тих Таїнств, котрих і не сподобився,
бо у душі не мав тії зернини,
що квіткою засяяла б для зір,
немов для рівні.
Вчитель не судив, як Вищий судія –
Він співчував.
Бо Сам страждав за винних,
зарослих лепом скнарства та брехні,
яким Любов була, неначе смерть.
Він все про мене знав.
І, зваживши кайдани ганьби моєї,
що ними світ скував мене навік,
розвіяв їх,
мов пил того намиста,
що зодягла, йдучи Йому назустріч.
Я слухала Його – всім Світочам Зорю.
Без докорів тортур – звучав очима.
Він все про мене відав…
Розквітлим серцем так я вдарила
у струм огненний душі Його,
аж тим Акордом охристився світ.
У цім звучанні Пробудження людського
молюся і люблю народ,
що засвітився СО-ВІСТЮ –
свідомістю вселенського прощення
задля Краси, утвердженої Духом.
І тону того чистота цвіла, мов квіту яснота,
мов арфа сфер надземних…
…Нарешті станьмо вже відвертими:
земна краса – лишень сумна зола.
Доплата смертним.


НИКОДИМ

(соло-сповідь з оркестром)

Вони приходять у Синедріон такі пихаті, втішені собою,
не тямлячи й на йоту,
що вже ніколи
не звідають ні віри, ні краси.
Закохані лишень у власні статки,
ще й нахваляються лиш тим, що можна вкрасти,
а чи й купити – за тугий гаман.
Отож і тонуть у розпусті, чварах, благаючи рятунку в того бога,
в якому бачать, власне, лихваря.
Я так терпляче ждав тієї ночі, коли прийду тихцем
до Нього…
Прийду і скажу: "Вчителю, вітай!"
Але минали ночі за ночами – та тільки прірва ширилась між нами,
а кладки я достарчити не міг.
Марудо моя, віро! Чом ти, грішна, не вкажеш мені путь,
яка виводить із ночі – в день, у сяйноту душі?
Чому  чипіти мушу поміж мерців Синедріону,
коли он там – із учнями своїми чекає мене Він?!

…Та, врешті, зважився –
спаливши купу зілля, я поминув ядучі застороги
і вкляк перед Учителем: я – Твій.
Він тільки мить дививсь на мене пильно та й посміхнувся сумно:
ти – не Мій.
Ось Магдалина – та порвала з ніччю.
Прийшла за дня, не боячись нікого.
Вона – Моя.
Тобі ж, глашатаю велебного Сіону, ніколи не втекти з Синедріону –
сказав і одвернувся.
Ніч була густа, немов смола кедрова. Та Він – світився!
Тож  легко я до виходу дійшов…


МАГДАЛИНА

(соло-проповідь а капела)

Пекельний біль за світ, яким Він перейнявся,
в мені як промінь раптом возсіяв:
найбільший злочин, скоєний мерцями –  
задля живих недолюдків, що спромоглися
на владу себелюбства.
Той перший жрець, що вигадав молитву
задля свого нутра –
злочинець зі злочинців.
Адже він всім зумів таки довести,
що має бога спільником своїм.
Що бога можна влестити і підкупити,
пообіцявши все, що тільки вдасться
зідрати з ближніх.
Той бог, якого легко спокусити
молитвою
супроти  брата,
той бог, який благословив тебе на вбивство –
спонука до наступних злодіянь
в ім’я несамовитої сваволі.
Це – хаос у душі, криве безвір’я,
що гірше від безбожництва встократ.
Сама собі тоді людина – кат.
Він вчив, що праведна молитва – тільки в Дусі,
а не всіляка.
Для блага спільного – зрікаєшся себе,
щоб обійняти Всесвіт, як дитя чи матір.
Адже у тобі Він – один-єдиний –
над Безмір та безмежність. Ось чому
молитва Духа нас єднає в Бозі
святим причастям
і причетністю до Сина,
який звитяжно й мужньо
ганебище Своєї смерті
безсмертним Воскресінням подолав.


СОЛО НА САКСОФОНІ

(авторське)

Від билинки у полі дикому
до ясної Зорі Христа –
все живе – проти хаосу.
І в гриву йому
пісня моя проста.
Ми ходимо біля Істини, гейби свині при діамантах.
Отже, якщо не їстимем, то й не будемо знати?!
Але ж як ти її перетравиш,
не сподобившися переправи
по білому тому променю – на берег святої потрави?
По білому, по вогненному – Віри, Надії, Любові – 
зі вселенського цього погрому – крапелинкою крові.
Не вчитавши тайнопису висоти,
як сягнути Краси – святої тії простоти?
Не віддавши серця ниві зораній,
як вчитаєш небес каліграфію зоряну?!
Отож, без усякого там вагання, вчися
читати Святе Писання
так, як навчали діди: сів каменем, то й сиди,
доки не вицідиш
Заповітної суті – до первинної краплі
святої води –
свяченої, хрищеної, воскреслої з вражди.  
Ця мить вже лине…
О, Магдалино!

© Віктор Грабовський
 

Tags: ,

Прокоментувати