?

Log in

No account? Create an account
entries friends calendar profile Віктор Грабовський Next Next
Українська мова - Споглядання дерева
світогляд
hrab
hrab
Українська мова
           Віктор ГРАБОВСЬКИЙ 

 
           ЖАЛО  ДУХОВНОГО  МЕЧА

 

          Якби в зубожілого черкаського чумака Григорія Шевченка не знайшлося книжечки з якої малий Тарас так захоплено „списував Сковороду”, чи мав би змогу поет настільки рішуче й повносило утверджувати свою Україну в „народів вольнім колі”?  Але ж йому дано було знати, що високі могили  в степу – останній прихисток Героїв саме цієї святої землі, а воскресають лиш там, де є могили...  Й Григорій Сковорода – духовний навчитель –  неспроста відлунив у серці неймовірно глибокою правдою про світ, ув’язнений в самому собі: „Світ сей являє вид благоліпний, та в нім таїться черв неусипний; горе ті, світе! Сміх мні являєш, внутрі ж, душею, тайно ридаєш”.

          Десять років юнак, одірваний від отчої землі, не мав ін­шого рятунку в Петербурзі, як звіряти свій біль купованим аркушам паперу – пензлем і олівцем. І хоча звільнення з кріпацтва та навчання  в Академії мистецтв окрилювали жагою нових можливос­тей, душа, спрагла краси безпосереднього спілкування, рідних краєвидів, усе палкіш горнулася до віршування... Його ве­личність Українське слово завжди встигало там, де потрібно було "возвеличи­ти рабів німих"...

          Отож якось до земляків нагодився гість із України п.Мартос (правдивіше було б усе ж – Мартось). Прочув такий собі український поміщик, що вельми ці­каві тут хлопці мешкають. А можли­во, що й читнув уже щось Тарасове у Гребінки. Шевченка під ту пору якраз не бу­ло, зате під ліжком у нього білів ар­куш. Панок не полінувався – наг­нувся: "Червоною гадюкою несе Альта вісті" – аж морозом сипонуло по спині. Ти ба, і на столі дріб­но списані аркуші... "Та в нашого Та­раса цього добра ціла торба!" похвалився сусіда-спудей. Позби­равши, що зміг, пан Мартос прить­мом кинувся... до видавця! Нічогень­кі пани наїздили собі до Петербур­га — настільки зрілого художнього смаку не в кожного тодішнього професора ес­тетики надибаєш. Хоча й тепер їх не густо...

          Так ось: до цензури 7 березня рукопис одніс Є. Гребінка, схвалили його до друку сього ж дня і повернули відразу ж І. Левченку. Незважаючи на те, що Гребінка вдався до послуг знайомого цензо­ра, без купюр не обійшлося... Але 18 квітня 1840 року випуск книжки у світ коштом п. Мартоса із друкарні Є.Фішера підписано тим самим цен­зором Корсаковим. А було то всього вісімко поезій: "Заспів", "Перебендя", "Катерина", "Тополя", "Нащо мені чорні брови, "До Основ'яненка", "Іван Підкова", "Тарасова ніч" – саме вони й дали світові цю знакомиту книжечку "Кобзар". Досі нічого подібного світ не знав і навіть не уявляв. Але щойно пізнавши, щойно пригубивши  духовного нектару божистої мови української душі, вже не зміг одір­ватися – гострий біль сирітства, зганьбленого кохання, втраченої волі просто гіпнотизував, аж заворожував...

          Мова! Чиста й зцілюща, мов щира сирітська сльо­за, вона стала тим "лакмусовим папірцем", який точно визначав, де друг, а де ворог. Століттями виборює ця мова своє місце під сонцем, але ворогів у неї аж ніяк не меншає. Нав­паки, прибуває, – як "насєлєнія". Та що прикметно: середніх здібнос­тей людина, виїжджаючи за кордон, уже за якихось півроку не тільки шпрехає, а й ностальгійчить! Бо лише збагнувши, що без роду-племені ти серед вільних людей прос­то люмпен, перекотиполе, що без національної пам'яті, як складової вселюдської культури, приречений на неповноцінне животіння, землячок починає щось розуміти...

          Отож, коли майже 165 весен тому Тарас Шевченко, вже відомий поет, автор "Кобзаря" й "Гайдамаків", повер­нувся  таки у свою Вкраїну, то серце ледве здужало витримати шквал розпачу й скорботи. Був готовий до всього, але злиденність українсько­го села, безправність люду та без­карність кріпосників ударили над­то дошкульно. Тим паче, що кріпац­тво, мов фантомний біль, ще ячало в ньому всім своїм неперебутнім пеклом. Отож і приязні глитаїв пое­тові вистачало хіба лиш "на півпальця здачі". Навіть у тому разі, ко­ли вони й не цуралися рідного "малороссийского наречия".

          Цілком закономірно, що саме вогненно-благословенний "Заповіт" увінчав цей час. Як і його "Третє літо". Інакше просто й не могло бути.

          Ще видатний письменник і громадський діяч, усебічно обізнаний зі світовими набутками культури, бо ж вільно долучався до її творення німецькою, російською та польською мовами, Іван Франко зазначив на 100-річчя від народжен­ня Великого Кобзаря  у віден­ському ж "Ukrainisch Rundschau" ("Ук­раїнському огляді"), що десять літ Шевченко томився під тягарем ро­сійської солдатської муштри, а для во­лі Росії зробив більше, ніж десять пе­реможних армій. І вже понад 100-річчя то­му, з тобольської хурдиги, ще один ве­лет українського духу Павло Грабовський, немов підсумовуючи здобуток свого століття, наголошував, що поезія Шевченка показала, чим мо­же й повинна бути українська літера­тура, поставила її на висоту загаль­ноєвропейську, внесла в неї багатий скарб найкращих загальнолюдських ідей та з предмету "панської забави" зробила її живим органом життя, по­казала єдино гідний шлях служіння рідній Україні.

          Усе це – речі давно засвоєні культурою світовою, котра, щоправ­да, і досі не збагнула походження джерел духовної величі української жінки у твор­чості Великого Тараса. І не треба бути пророком, аби передбачати, що саме ця сторінка його поетич­ного доробку, яка відкрила цілковито нову епоху в культурі й літературі, так само ще очі­кує на своє осягнення. Адже утверджувати її заповідано не десь і комусь – Україні.

          Чому ж так заходилися нині чаклувати деякі "землячки" над скарб­ницею національного генія, силкую­чись упослідити і його самого, і значення  духовних заповітів для нашого майбутгя? Невже демократизація суспільства сама по собі звільнює чудовиськ людського розуму, не здатного прозріти пітьму суто міщанської егоїстичної оспалості? Адже навіть за царизму й тоталітаризму політичні дегенерати не завжди наважувалися  настільки цинічно паплюжити освяченого народною любов'ю поета. Невже лишень тому, що відповідь народу була б адекватною?

          Так заявляє про себе суспільний мо­ральний бруд, яро пропечений, але не спалений Шевченковою сльозою. Святою сльозою Сина, що став на духовний двобій зі Злом за скривджену Матір. Саме та сльоза, вог­ненно пречиста, не дає брудові по­чуватися самодостатнім у своїй аморальності.

          Науці вже поталанило встанови­ти, до речі, що еманації сльози болю, спів­чуття дорівнюють, – якщо не пере­вершують! – еманаціям крові. Не дарма ж у народній творчості наймогутнішими й найдивовижнішими зцілющими властивостями володіють саме сльози любові – сироти слізьми на­віть матір у труні будять! А своєю пекучою синівською сльозою, – жа­лом духовного меча, – Тарас Шев­ченко не тільки розбудив Україну, але й  вказав їй шлях до  національ­ного й соціального визволення.

          Вогонь пречистої сльози Кобза­ря пропікав і воскрешав грішні душі ще за його життя. Допікають вони, як бачить­ся, і тепер – усім тим, хто й елементарного поняття не має, що таке Любов до народу. Проте саме без цієї Любові немислима ні лю­бов між людьми, ні навіть посередня людська спільнота. Так само, як немисли­ма вона без „вогню в одежі слова”, без поезії.

          Шевченко не вибирав поезію. Це вона, мов Господня Воля, обрала його задля утвердження вселюдських ідеалів у нашій українській душі. Згадаймо серед поміщицького племені бодай того ж Мартоса чи Левченка, про якого не знаємо майже нічого, хо­ча саме збережений ним рукопис­ний "Кобзар" і дав змогу чіткіше уя­вити початковий етап у творчості Шевчен­ка. Це ж бо речі не менш дивовижні, аніж оте перше повернення в Ук­раїну, котре  впало благотворною зливою на спечалене серце по­ета. Що б хто казав, а шлях через Ніжин, Качанівку, Яготин – у Київ – осмислюватиметься  ще не раз. Адже як не як, а повер­тався поет на крилах небувалої слави. Поваж­но привітала появу "Кобзаря" "Литературная газета", насправді морально підтри­мали "Отечественные записки":

          "Невже треба заглушити в душі святі звуки тільки тому, що кілька людців у модних фраках не зро­зуміє цих звуків, не зрозуміє чи не захоче зрозуміти рідного відлуння слов'янської мови, відгомону, що летить із півдня, з колиски сла­ви і релігії Росії?"

          Нам би сьогодні такої високої громадянської свідомості  росіян!

          А який ще відгук спроможен перевершити зворушливе й мистецьки точне поцінування  творчості Шевченка, дане у листі Варвари Рєпніної до Шарля Ейнара? Вчитаймося лишень: "Моя братова покликали мене назад у вітальню тому, що Шев­ченко читатиме свою нову поему, яку він присвятив мені... Я була в такому настрої, що мені хотілося все бачити поганим, але я знову була переможена. О, який чудо­вий дар даний йому! Я не могла стримати ридання... Шевченко від­дав мені зошита, всього списано­го своєю рукою, і сказав, що до цього рукопису належить ще й пор­трет автора, який він вручить ме­ні завтра".

          Сама Україна випростувалась, ясніла на виду, упізнаючи свою вроду, свій козацький норов у тих іскрометних, неперевершено щирих, яскравих поезіях. Що й казати, рясні медалі за малярські твори, заслу­жено здобуті в Академії мистецтв, відкривали перед Тарасом неймо­вірно звабливі перспективи. Але не був би він Шевченком, якби не обрав страдницький шлях лицаря духовного меча – Кобзаря! – во­їна і мученика, що поклав життя своє на вівтар боротьби за суто люд­ську честь і гідність, сплюндрова­ну долю невпокореної  підлими обставинами Батьківщини.

          Чітко й вичерпно сказав про цю ролю нашого Духовного Батька все той самий Іван Франко: "Він є не­мов великий факел з українсько­го воску, що світиться найяснішим і найчистішим вогнем європейсь­кого поступу, факел, що освітлює цілий новий розвиток української літератури".

          „Отак і ти згоряй!” – заповів уже  із московської хурдиги Василь Стус. А новітні прочитання Т. Шевченка сучасників – од Василя Пахаренка до Валерія Шевчука – засвідчують: цього вогню не згасити. Він здатен надихнути ще не одне покоління патріотів, які усвідомлять істинну вартість життя, що без боротьби за честь і гідність власного народу просто втрачає сенс. Власне саме тому так важливо, щоб чийсь малий Тарас мав можливість вільно „списувати” „Кобзаря” на Берестейщині, Лемківщині, Луганщині, Сумщині, Воронежчині й Кубані. В іншому разі ми  не матимемо жодного морального права називати себе духовними спадкоємцями Великого Кобзаря.

Того, хто заповідав:

Щоб усі слов’яни стали

Добрими братами,

І синами сонця правди...

          Зізнаймося: саме завдяки цій високій правді Укра­їна нездоланна допоки світу й сон­ця, –  на те й дав нам Господь Та­раса Шевченка.

© Віктор Грабовський.
"Урядовий курьер" №43, 7 березня 2007 року

Прокоментувати