?

Log in

No account? Create an account
entries friends calendar profile Віктор Грабовський Previous Previous Next Next
В. Грабовський "Гончар, який лiпив епоху" - Споглядання дерева
світогляд
hrab
hrab
В. Грабовський "Гончар, який лiпив епоху"
Літературна Україна”  № 40(5278), 16.10.2008 р.

Віктор Грабовський

Есей з пам’яті

ГОНЧАР, ЯКИЙ ЛІПИВ ЕПОХУ         

         „Вікторе, гарна компа зібралася на батьківщину Юрія Яновського. Їдемо з Олесем Терентійовичем. Завтра. Гайда з нами! – діловито перестрів мене у спілчанському дворі Володимир Яворівський. Перехопивши погляд на вікно відділу критики, додав: – Мишко (Михайло Слабошпицький, тодішній заввідділу критики „Літературної України”– ред.) не проти. Я з ним уже переговорив". 

        А вересень стояв, як намальований! Навколо було стільки різнобарвного життя, скільки й бабиного літа, що ледь бриніло собі, немов і не збираючись у вирій. Тільки б радіти Сонцю та звабливій пропозиції колеги, адже мандрівка в козацькі степи – свято для будь-якого естета. Проте в мене помирав батько. Відходив у засвіти сільський учитель великої мужності, який, народившись у вересні, усе своє життя поклав на те, аби не тільки реабілітувати замордованого енкаведистами брата, а й попри жахіття війн і голодоморів прищепити учням любов до народної казки, героїчного вчинку, рідного дому. А ще батько, крім Гоголя й Шевченка, любив Гончара, Стельмаха, Шолохова і... Яновського. Неймовірно важко він відходив... Та що було кому казати?... Тим паче, про відрядження вже домовлено.   
       То була знаменита виправа! Крім того, що шлях наш пролягав крізь невмирущі нетрі козацької гостинності, Гончара ще й перестрівали чи не щокрок любителі автографів. А як було відмовити людям, котрі дивляться на тебе, мов на рідну душу? Хтось із великих запевняв, що славі шкодить особиста присутність. Але з Гончаром усе було навпаки: його особистість насправді спрацьовувала, як магніт. Читачі над усе жадали побачити письменника, почути його... Адже телевізія тоді щойно входила в наш побут. Отож нічого дивного в цьому ніхто не вбачав. Дивуватися почнуть незабаром...   А поки що – 1982-й, рання осінь.            
 
                                         
                       
О. Гончар: "Світ уже давно на комп’ютерах працює, 
                               а ми й досі путньої друкарської машинки не маємо…" (Фото І. Яїцького. 1982 р.)
            

          Надвечір, коли вже під’їздили до Компаніївки, спостеріг летючий екскорт вогненних вершників у шаленому чвалі – захід Сонця немов ілюстрував один із найвідоміших романів Юрія Яновського. Та ще й у який дивовижний спосіб! Торкаю ліктем Гуцала, киваючи на малиновий хмаропис. Євген Пилипович миттю протирає окуляри і вже не відривається від небесного видива. Згодом виявилося, що й Олесь Терентійович спостерігав цю незвичайну панораму, а нам із Гуцалом випало ще не раз повертатися до баченого в розмовах, спогадуючи шлях на Компаніївку. 
        Безперечно, не було б ані Яновського, ні його „Вершників”, якщо б він не народився у цих благословенних степах. Ворогове називали їх Диким полем тільки через те, що ніяк не вдавалося жодним зайдам підкорити тутешній волелюбний народ. А кількаметровий шар чорнозему достеменно свідчить: великим працелюбам належали ці терени. Отож годувальники європейської цивілізації так і залишилися для історії – дикими. Це з цього Дикого поля походять нескорений ані часом, ані обставинами славетний Євген Маланюк і легендарний Степан Горлач, який, вже трудячись у Канаді й очолюючи Конгрес приятелів України, підготував гірку сповідь про пережитий голодомор, влаштований більшовицькою клікою в 1932-33 роках. На цій згорьованій землі збирав сирітські, припорошені колоски й земляк Маланюка – відомий письменник, мистецтвознавець і кобзар Микола Литвин, який підлітком ходив у Компаніївку на ярмарок… Звідси родом і поетична душа Володимира Базилевського, що, як і Литвин, має незабутній досвід голодного 1947... Під час тієї мандрівки з Олесем Гончаром, уже 45-річний Базилевський зізнавався: „Старий, хочу будь-що-будь вирватися звідси, з цього затхлого павутиння, поближче до Києва. Задихаюся! А відчуваю, що можу значно більше, ніж вдається тут.” Редакція „ЛУ” рік перед тим спробувала було взяти звідси у штат письменника Віктора Погрібного, але затія та виявилася невдалою... Що я міг порадити колезі? Адже й сам доїздив на роботу з Білої Церкви.         
        Невдовзі Володимир Базилевський вже по-козацькому брав київські видавничі бастіони, а там і його тезко Володимир Панченко не забарився – відразу до Верховної Ради, хоча ми гадали, що з нього справжній послідовник Василя Сухомлинського виросте. Перегодом і молодші „літературні кадри”, мов журавлі з вирію, потяглися до столиці... Здавалося, той вересневий приїзд Олеся Гончара на святкування 80-річчя від народження  Юрія Яновського неабиякою мірою стимулював активність письменників-степовиків усіх поколінь. Адже треба знати, що до кожної такої поїздки, особливо, коли йшлося про ювілейні дати, Гончар готувався надзвичайно ретельно. Вельми пам’ятний візит письменника в Білу Церкву на відзначення 100-річчя з дня смерті Тараса Шевченка, що співпав із травневим перепохованням Великого Кобзаря. Звичайно, 1961 року ще не було відкритого полювання на письменницьке слово у пропам’ятні дні, але Гончар як тодішній голова Спілки письменників України, депутат Верховної Ради з почуттям великої гідності говорив про літературні борги перед народом – і під час бесіди з молодими авторами в редакції місцевої газети, і на велелюдній зустрічі в актовій залі зі студентами сільгоспінституту. Відчувалося: голос його вібрував, мов перетягнута струна. Таке траплялося не часто. А що було причиною – так і залишилося таємницею...        
          Уже після нашої мандрівки на батьківщину Юрія Яновського, до речі, як ніколи багато довелося почути про часи, коли Спілку очолював Олесь Гончар. Усі, хто працював тоді з ним, байдуже в якому ранзі, говорили про це з особливим піднесенням. Чому? Виявляється, Гончар надзвичайно чуйно ставився до всього, що стосувалося людської гідності. Простіше кажучи, не давав кривдити партійному чиновництву колег. І коли вкотре вже переконувався в щирості  людській без усякої зовнішньої спонуки, сам починав пишатися, що належу до гурту, який спільне благо ставить вище особистих інтересів. Справді, дуже багато залежить від особистості...         
         Хіба в одного Терентійовича стислося серце, коли ЦК спільно зі спілчанським керівництвом у найбрутальніший спосіб із» їло у 1981 році головного редактора „Літературної України” й чудового поета Петра Перебийноса? Проте тільки Гончар говорив про це відкрито й гнівно. Погортаймо лишень його „Щоденники”, дбайливо видані вірною дружиною Валентиною Данилівною щойно тепер. У них багато що відкриється...        
        Природа вельми щедра й ощадлива водночас. Хіба не помічали Ви, читачу, як гостра нестача враз надає цінності багатьом речам? Адже якщо б на кожному кроці ми наступали на перли, то й топтали б їх, мов гравій! А якщо б раптом фенікси розплодилися, мов сороки, хто б складав про них пісні й переказував легенди? Збільшується число рідкісних речей – одразу падає на них ціна. І навпаки – через прикру нестачу найжалюгідніші речі ставали коштовними: серед спраглих барханів Лівії жменька вологи у римського полководця викликала шалену заздрість, а при облозі Казилина в особливій ціні раптом опинилися щурі. Так іноді природа вимірює ціну життя. І людям доводиться платити... Тож внаслідок несподіваного перебігу подій трапляються в нашому бутті й такі вкрай мерзенні ситуації, коли відомі своїм віроломством чиновники вибивалися в „еліту” лишень завдяки браку елементарного чоловічого характеру в опонентів. І чи природу в такому разі маємо винуватити?! Мабуть, самих лишень виборців... А Гончар якраз і відзначався не тільки тим, що вмів добирати собі людей, а й тим, що підісланих ворогами недоброзичливців обертав на вірних друзів. Ось якраз цю рису характеру можна було спостерегти ще в одного його сучасника – у сина козачки (українки – так він писав) Михайла Шолохова.         
         От і Шолохов пригадався... У квітні 1980 мені випало побувати у щедрого цього чоловіка – напередодні його 75-річчя. Пам’ять про цю подію ще не вичахла, бо всі знали, що класик давно неприступний, отож і увагу до моєї скромної персони можна було зрозуміти. А гурт на Компаніївку видався добірний: уже згадуваний Євген Гуцало, Кость Волинський, Володимир Бровченко, Микола Жулинський, Сергій Плачинда, Володимир Яворівський та ще з пів десятка відомих письменників... Але ж мова таки не про поїздку – про неї я відзвітував репортажем „Над нами – Альдебаран” у „ЛУ” того ж таки вересня. Мова про Гончара, який майстерно ліпив сучасну йому епоху не тільки своїми людяними творами, улюбленими в народі, а й гідними, хоч і не завжди помітними, бо ж не для пози, вчинками. Згадаймо бодай тих, кому він дав дорогу в літературне життя – жодної осічки. А хто ж, як не Гончар, мужньо порвав із компартією, щойно перед нашим народом відкрився шлях до національного визволення? Він вірив у зорю молодих! І вони, на загал, відповідали йому чуйною взаємністю. Згадаймо бодай "Баладу про усмішку", справді блискуче виписану Іваном Драчем.           
        Майстер умів доводити розпочату справу до логічного завершення. З ним і нині ми почувалися б трішечки певніше. Не було б таких протягів... у національній культурі. Впевненіше почувалася б... І вулиця Михайла Шолохова, про яку безуспішно клопоталися перед мерією київські письменники, якби Олесь Терентійович дожив до наших днів, була б не тільки в Києві, який вони об’їздили-сходили за кілька вечорів уздовж і впоперек, а й у Чернігові, Полтаві... Адже ці терени міцно в’яжуть прекрасний Шолоховський рід із Україною. А наскільки міцно був прив’язаний до неї сам Шолохов, найліпше б розповів нам його молодший син, теж Михайло Шолохов, який майже всього „Кобзаря” знає напам’ять. Хто з наших дітей може цим похвалитися? А те, що у станиці Вешенській малі дончаки вчаться української, чия заслуга?! Та нащо про це знати високопоставленим нами ж киянам, коли в їхніх домах тієї мови й не чувати?! Уявляєте, що сказав би з цього приводу Гончар?!         
         За чверть року по мандрах до Яновського в „ЛУ” ішла стаття Олеся Терентійовича, а мені саме випало бути черговим редактором. Як завжди в таких випадках, виправляв... Подивився на мої старання заступник головного покійний Борис Аврамович Гончаренко, та й порадив ознайомити з правками автора. (До речі, це він, по суті, відпрядив мене й  до Шолохова: на запитання, чи збирається газета відзначати його 75-річчя, Гончаренко порадив: „А ви поїдьте, порозмовляйте з класиком – ось так і відзначимо”. Гаразд же відав досвідчений Борис Аврамович, що це неможливо! Але вмів жартувати старий газетяр. Та й грошей на подібні відрядження тоді не бракувало). Олесь Терентійович був якраз удома, ретельно передивився статтю, з якимись правками погодився, з якимись ні, а на завершення підписав мені книгу „Письменницькі роздуми” – „...на славні творчі звершення. 4 січня 1983 року.” Що ж, і класики помиляються... Звершення скасовано – перемелюємо рутину.          
        „Ну як?!” – зустрічає мене Гончаренко. Показую йому книгу. „Я ж казав, що після мене – Ви найкращий стиліст”. На шпальту й не глянув.         
        Мабуть, Олесь Терентійович, даруючи свої роздуми, хотів засвідчити, що не цурався пафосу моїх степових експромтів стосовно літературних стилів – про це трохи далі. Адже, характеризуючи значення творчості автора знаменитої "Шинелі" з якої виросла російська проза, він ще на міжнародному симпозіумі у Венеції „Гоголь і європейська культура” наголосив: „Гоголь показав нам, наскільки широкими є можливості художнього реалізму, наскільки багатим може бути спектр його барв, стилістичних засобів, як природно в реалістичному мистецтві, поряд із пильним  художнім дослідженням дійсності, можуть звучати і поетичний символ, і гротеск, і художня фантастика...” Поряд не менш точно сказано і про самобутню манеру Яновського: „Він створив свій оригінальний тип роману, свою стилістику фрази, слово його опукле, стереоскопічне, він володів тими скарбами, які прийнято називати таємницями майстерності.”          
         Але повернімось у наші козацькі степи...         
         Я не чув од Гончара, що він вважає себе учнем Яновського. Та коли під час розмови зауважив, що його проза нагадує мені розлогі степові гекзаметри, Олесь Терентійович здивовано перепитав: „Маєте на увазі описовість?” „Дух, Олесю Терентійовичу. Адже проза – тільки особливий вид усе тієї ж поезії.” Подеколи – не вельми вдалий, – ледь не зірвалося з язика, та вчасно прикусив його. Не хотілося, щоб Олесь Терентійович хибно мене зрозумів. Адже вдруге б класик не перепитував... Та й вискочок не любив.          
         Того дня відомий літературознавець Кость Волинський заговорив про кандидатів на Нобелівську премію. Мені хотілося, щоб її отримав Маркес. Олесь Терентійович був, можливо, іншої думки, бо запитав: „Гадаєте, саме Маркес її заслуговує найбільше?” „ То була б хоч якась моральна підтримка нашій романтичній прозі...” „Хочете сказати – химерній?” – усміхнувся Гончар. „Та яка ж вона химерна, Олесю Терентійовичу?! Це ж, вважайте, втілення художніх засобів „Модри камінь” за теперішніх умов. Самобутній український романтизм”. Гончар покрутив головою на всі боки, немов закликаючи колег у свідки – чуєте, що хлопець меле? Але колеги настільки були поглинуті суперечкою, що й ні допитливий Гуцало, ні пильний Жулинський, ані кмітливий Яворівський не спохопилися на той мовчазний заклик. Я зробив вигляд, ніби конче потребую Панченка, й, перепросивши, одійшов до молодшого колеги.             
         „Вікторе, Ви писали у своєму репортажі, що в Шолохова згадували й мене?” – запитав Гончар ніби між іншим, коли доля знову звела нас на трояндовому подвір’ї заводу друкарських машинок. „Та я ж від Вас, Олесю Терентійовичу, йому вітання переказав! Бачили б Ви, як старий козак зрадів! Одразу за люльку вхопився...” „Він що – досі люльку смалить?” „Та ні, закладає сигарету в мундштук... Це я так, образно...” „І чарку п’є?” „Авжеж. „Мартелем” нас пригощав. Із Франції коньяк йому надсилає заможний шанувальник. ” „І як ви до Шолохова потрапили? Він же давненько не приймає нікого...” „Дивом, Олесю Терентійовичу! Можна сказати, випадково...” „Отож бо й воно, що дивом... Адже після інсульту чоловік.” „До інсульту, щоб Ви знали, його Москва довела...” „Як – довела?!” „Та ще кілька років тому Шолохова було удостоєно Азіє-Африканською асоціацією письменників „Золотого Лотоса”, тож московське чиновництво наполягало, щоби вручення відбулося там, у білокамінній. А Михайло Олександрович хотів прийняти зарубіжних колег удома... Ось московське хамство й довело...” „Дивно, що про це нічого не писали...” „Вказівки не було, мабуть. Хіба ж у нас інакше буває?”         
         Помовчали...„І про що ж він у Вас розпитував?” „Про все потроху... Ваші ж романи у нього в шафі. Просив, аби надіслали щось нового.” „А чому ж Ви про це мені щойно тепер кажете?!” „Даруйте, Олесю Терентійовичу, а хіба про це треба казати? Щоб надіслати старому другові книжку?!” „Ваша правда...” – зітхнув Гончар. „Він і про Яворівського навіть питав – роман „Оглянься з осені” Шолохову сподобався… Казав: яблука там із Маркеса у нього котяться, зате ж як пахнуть Україною!» І закашлявся… Мабуть од сигарети…”. „Ви розповідали про це Яворівському?” „Якось не довелося...” „Ось бачите, Ви таки зайве полюбляєте таємниці. А Володю б це порадувало!” „Мені колега з нашого відділу дорікнув: дурень ти дурень! Не міг написати, що Шолохов розпитував про Павла Архиповича, що привіт йому передавав... А я й справді не міг, бо Загребельний – Голова Спілки...” „Он воно що... Але ж вітання переказував?!” „Кажу ж – усім передавав. І Загребельному. Вважає, що „Диво” – взірець історичного роману.” „А хто ж цей Ваш мудрий колега, якщо не секрет?” „Талановитий хлопець, есеїст чудовий – Анатолій Скрипник. Я йому вітання від Вас обов’язково перекажу”. На тому й розійшлися...         
         Мені й самому досі не віриться, що та зустріч і гостинна розмова у Шолохова відбулася насправді. Але ж, якщо написано, то вже майже правда, жартує мій побратим-критик. І мусиш йому вірити...           
        Якраз  напередодні нашої поїздки побачив світ п’ятитомник Яновського з передмовою Гончара. У ній Олесь Терентійович порівнює автора з образом його героя, коваля Максима, котрий мріяв про час в якому люди Землі зорієнтують своє життя по зорі Альдебаран, що сяє всім борцям за вселюдські ідеали. Адже „...як оті, натхненно оспівані Яновським степові атланти, що могутніми силуетами височать уже мовби під небом вічності, так і образ їхнього творця, віддалившись у той легендарний час, виникає перед нами в ореолі не буденності, без накипу щодення, виникає в сивій мудрості літ, з усміхненим, проникливим поглядом Людини, якій дано сягнути глибин, яка знається на чарах слова, на його потаємній ворожбит ній силі.” Отож не треба вдавати, що ми геть утратили етичні орієнтири. І коли „Самостійна Україна” опублікувала було замітку   про нібито малоетичну поведінку Михайла Стельмаха за більшовицького режиму, то в редакцію надійшло кілька розгніваних листів, автори яких і чути не хотіли про подібні „звинувачення”, вбачаючи у творах письменника велику правду про душу народну, а не догоджання владі. Переказую по пам’яті рядки одного з них: „Ви знову хочете бачити в особі Стельмаха класового ворога, а мені письменник дорогий тим, що зберіг українцям у своїх творах джерельну мову нашого народу.”   І хоч як іноді непросто складалися взаємини між майстрами красного письменства, вони люблені народом саме за те, що сягали глибин його невмирущої душі, а не виловлювали помийні рештки.         
         Вони були ваятелями, а не воїтелями. І зробили все від них залежне, щоб одухотворити, олюднити епоху безбожництва й класового самоїдства бодай в українському художньому слові…         
        Вимогливо-гнівно звучав голос Олеся Гончара, звернений до тамтешнього керівництва, коли довідався – це ж у вересні! – про не відремонтовану школу в одному з сіл, завжди лагідно-шанобливо розмовляв із трудівниками, і ласкаво-всміхнено – під час зустрічей зі школяриками. Він для кожного вмів знайти лише співрозмовникові потрібне слово, вважав за обов’язок підтримати чи розраяти... Таким чином цілком офіційна поїздка перетворювалася на короткочасні курси громадянської зрілості та шляхетності для молодших колег.          
        Після однієї з літературних дискусій, коли „наша компа” усамітнилася в чиїйсь кімнаті готелю, Яворівський раптом вибухнув спонтанним спічем про долю країни й літератури: „Ви ж бачите, хлопці, як викладається Гончар на кожній зустрічі, як болять йому тутешні огріхи, як він прагне хоч якимось робом прислужитися громаді? Тож мусимо з усіх сил допомагати йому – навіть під час його зустрічей і розмов. Я сподіваюся, товариство, ви розумієте мене: якщо гуртуватимемось навколо Гончара бодай так, як у цій поїздці, навіть літературні наші справи не пробуксовуватимуть...” Нараз пильніше глянув на свого ровесника: його погляд променів! Говорив натхненно, пристрасно... Мине лишень кілька років і такого Яворівського побачить уся країна – талановитий письменник опиниться в перших лавах будівничих нової демократії, нової, української держави.          
        Яка то була висока й чиста хвиля! І так хутенько вичахла…         
        Але ж розпочиналося все – і з Гончара. Не було б його прикладу мужнього служіння народові, совісті народній – українській мові та літературі, не було б усім відомих совісних колег біля нього, світ наш був би таки ж іншим... Отож хотілося в цьому есеї торкнутися високої постаті Майстра саме в його стосунках із рутинним „накипом щодення”, бо навіть у буденщині він був таки достеменним взірцем для багатьох письменників. А твори його самі розповідають – і ще скажуть – про своє місце у серцях читачів. Головне, що він умів любити не тільки блакитні вежі орлиного неба України, а й звичайних її трудівничих. Саме так, як учили цього Шевченко і Гоголь, Яновський, Довженко, як прагнув у своїй останній сповіді навчити нас Габріель Маркес, який став таки того року Нобеліянтом. Але все ж пам’ятає, звичайно, з подачі Алехо Карпентьєра, що завдячує успіхові в літературній творчості Гоголеві й Булгакову. А коли відходив у кращий світ, заповідав нам саме те, що заповідав і незабутній Олесь Гончар. До речі, ось воно, прощальне слово Габріель Хосе де па Конкордія Гарсія Маркеса, що таки побував із нами й у славетних наших степах.          
         Прислухаймося ж до нього. Затамуймо подих.           
         Якби на єдину мить Бог забув, що я всього лишень матер’яна лялька, і подарував би мені ще жменьку життя, то я б тоді, мабуть, не говорив усе, що думаю, але точно б думав, що кажу. Я б цінував речі не за те, скільки вони коштують, а за те, що вони означають. Я спав би менше, більше би мріяв, розуміючи, що коли ми заплющуємо очі бодай на хвилину, то втрачаємо шістдесят секунд світла. Я б ішов, доки всі стоять, я б не спав, доки інші сплять, я б слухав, коли інші говорять, і над усе насолоджувався б чудовим смаком шоколадного морозива.
          
         Якби Бог обдарував мене ще однією миттю життя, я б одягався скромніше, вилежувався б на осонні, підставивши теплим променям не тільки своє тіло, а й душу. Господи, якби я почувався скривдженим, то б списав усією своєю кривдою кригу й зачекав, поки зійде Сонце. Я б намалював на зорях мрією Ван Гога поему Бенедетті, а пісня Серрат стала б серенадою, яку б я подарував Місяцю. Я б скропив слізьми прекрасні троянди, щоб відчути біль од їхніх колючок і яскраво-вогненний цілунок  пелюсток...
         
         Господи, якби в мене  залишалося ще трохи життя, я б не змарнував жодного дня, не сказавши ближнім, яких я люблю, що я їх люблю. Я б переконав кожну дорогу мені людину в моїй любові та жив би, закоханий у любов. Я б пояснив усім, хто помиляється, вважаючи, що вони перестають закохуватися, коли старіють, не розуміючи, що старіють, коли перестають закохуватися! Дитині я б подарував крила, проте дозволив би їй самій навчитися літати. Людей похилого віку я б переконав у тому, що смерть приходить не зі старістю, а із забудькуватістю. 
         
         Я так багато чому навчився у вас, люди! Я збагнув, що всі ви хочете жити в горах, не розуміючи, що справжнє щастя приходить тоді, коли ми підіймаємося вгору. Я збагнув, що з тієї миті, коли  новонароджене немовля вперше стисне в своєму малесенькому кулачку татків палець, воно більше ніколи його не відпустить. Я збагнув, що людина має право дивитися на собі подібну звисока тільки тоді, коли допомагає тій піднятися. 
         
         Є стільки речей, яким я міг би ще навчитися у вас, люди, але насправді вони навряд чи стануть у нагоді, тому що, коли мене покладуть у цю скриню, я, на жаль, вже буду мертвий.
         
          Тільки тут, у єдиному цьому місці захотілося заперечити Майстрові. Спровокований на прощальне слово лікарським присудом 1999 року – жити залишилося чверть року, не більше, Маркес подолав підступну недугу Щоденником. Невдовзі має побачити світ його ІІ том. Але поет велить не перебивати... Перепрошую... Слухаємо уважно.         
         Завжди кажи так, як відчуваєш, і роби те, що думаєш.
        
         Якби я знав, що сьогодні востаннє бачу тебе сплячою, я б міцно обійняв тебе і молився Богові, щоб Він зробив мене твоїм анголом-охоронцем. Якби я знав, що більше не побачу, як ти виходиш із дверей, я б обійняв, поцілував би тебе і покликав би знову, щоб побути з тобою хоч якусь часинку ще. Якби я знав, що нині чую твій голос востаннє, я б записав на плівку все, що ти скажеш, щоб слухати тебе знову й знову – нескінченно. Якби я знав, що це останні хвилини, коли я бачу тебе, я б сказав: «Я кохаю тебе» – і не гадав би, дурень, що ти це й без мовленого знаєш. 
         
         Завжди є завтра, і життя надає нам ще одну можливість, щоб усе виправити; але якщо я помиляюся, і сьогодні це все, що нам залишилося, я б хотів сказати тобі, як сильно я тебе люблю і що ніколи тебе не забуду. 
        
          Ні юнак, ані старий не може бути впевнений, що для нього настане завтра. Сьогодні, можливо, останній раз, коли ти бачиш тих, кого любиш.
 
         Тому не чекай чогось, а зроби це ту ж мить, оскільки, якщо завтра не прийде ніколи, ти жалкуватимеш про той день, коли в тебе не знайшлося часу для щирої усмішки, міцних обіймів, єдиного поцілунку, - жалкуватимеш, що ти був надто зайнятий, аби здійснити останнє бажання.        
         Підтримуй близьких тобі людей, шепочи їм на вухо, що вони дуже тобі потрібні, люби їх і поводься з ними ласкаво, знайди час для того, щоб сказати; "мені шкода", „пробач мені, будь ласка" і "дякую", а також усі ті слова любові, які тільки знаєш. 
          
        Ніхто не запам'ятає тебе за твої думки.
           
        Проси в Господа мудрості й сили, щоб говорити про те, що відчуваєш. Покажи твоїм друзям, наскільки вони важливі для тебе. Якщо ти не скажеш цього нині, то завтра буде таким самим як учора. І, якщо ти цього не зробиш ніколи, вже ніщо не матиме для тебе значення.  
        
        Здійснюй свої мрії. Ця мить настала.
          
         ...Умів любити й мій батько, Никанор Григорович Грабовський, що народився сумного вересня при початку минулого століття в хатині лісника Григора Арсеновича Грабовського – ліс так і називається в народі Грабовський, Ви проїздите повз нього, читачу, дорогою на Таращу. Йому, як і всім іншим ровесникам ХХ століття, випала неймовірно страшна доля заручника тоталітаризму. Кривавого й безпощадного. Маркес у своєму знаменитому романі «Сто літ самоти» подає образ падре Никанора, який волів покласти власне життя задля спільного блага. Батько бачив у ньому щось надто близьке, якийсь реальний перегук доль і поколінь. Адже він усією душею повставав за звільнення народу з підлого зашморгу безправ’я , меншовартості, класового самоїдства. Та до здійснення своєї мрії, на жаль, не дожив – до реального шансу, даного Україні Ласкою Божою стати незалежною державою, до реабілітації Тодося Григоровича, дорогого брата, сільського вчителя, замордованого нелюдами тільки через те, що хотів навчати українських дітей української мови, до видання своїх спогадів – три перші зшитки перестрашена матінка спалила, погортавши їх, то батько розпочав усе спочатку, щоправда, вже з деякою оглядкою, щоб Євгенія Дем’янівна знову не вдалася до надто звичної для українців справи – боротьби зі страхом. За чоловіка. За себе. За дітей...        
          Цікаво, що невдовзі після батькової смерті... з’явився дивовижний мультик, здається, мадярського виробництва, з відважним мишеням Ніком Грабовським у головній ролі – своєрідний стимул для сина. Та все ще лежить батькова праця, чекає терплячих рук і, як не крути,  слушного часу.        
          А от цього мені Олесь Терентійович і в засвіті не пробачить. Доки не здійсню батькову мрію... Бодай у видавничому вимірі.          
         …Повідав біль свій років із надцять тому Петрові Перебийносу... А він: "Пам’ятаєш, як ти мені розповідав про поїздку з Гончаром до Яновського? За кілька день у мене вірш тоді ж народився. Послухай:         
          Коли серпанок вереснів і спотикався на підкові, ішов степами Словосій у вишиванці волошковій. Стелився дим йому до ніг, отава дихала медами. А він осінньо занеміг над полиновими слідами. Полин-провидець голубів,
тягнувся в розпачі до нього:  "Не покидай німих рабів! Тяжка їм випала дорога…" Ступав по зорях Словосій. Темніло Сонце в тиші ранку. Але світилась між лісів сумна сорочка-вишиванка".       
         …Злилися для мене в цій ліричній мініатюрі Гончар, Довженко, Яновський та й уся когорта письменницька, виліплена Господнім Словом, не тільки дивовижною причетністю до вересня – коли вже не літо, але ще й не осінь – а й вродженим плеканням, утривавленням у просторі й часі, споконвічної краси народної долі. Долі, суголосної з долею українського краєвиду. Скільки його не нищено, як не плюндровано, а він живий у наших серцях, як сама кров, як душа. І вічні блакитні вежі під орлиним нашим небом – чи не Божа Ласка, дана Україні для утривавленні її у хлібі насущному?!        
          Духом Святим і переможемо – в утвердженні краси людяності.        
          …Невже ця мить настала?!


Прокоментувати