?

Log in

No account? Create an account
entries friends calendar profile Віктор Грабовський Previous Previous Next Next
МАЄСТАТ НАШОЇ ГІДНОСТІ - Споглядання дерева
світогляд
hrab
hrab
МАЄСТАТ НАШОЇ ГІДНОСТІ
   "Літературна Україна”  № 31(5219), 16.08.2007р.
   Віктор Грабовський

  МАЄСТАТ НАШОЇ ГІДНОСТІ 


         Якось один досить радикальний мудрець намагався запевнити сучасників, ніби те, що люди звикли називати долею, насправді є лишень сукупністю вчинених ними дурниць. Важко сказати, що б із того вийшло, якби його ближні не укмітили одне: держава – це всього лишень універсальний засіб за допомогою котрого хитрий, озброєний розумом  егоїзм намагається уникнути  занадто кепських наслідків таки ж власної діяльності. Але як же ти їх уникнеш, коли далі свого монаршого носа не бачиш?! Ось і доводиться нащадкам харчуватися кашею, звареною жорстоким і на диво короткозорим егоїзмом.

        На превеликий жаль, цар Московії не усвідомлював, що, як і кожен порядний чоловік, за велінням його величності випадку пошлюбивши Русь Київську 1654 року, мусить наполовину применшити власні права та вдвічі побільшити свої обов’язки. А що царя й насправді  робило звичне до брутальних промахів царське оточення,  то суто феодальні заскоки, безчинства, грабежі й хабарництво, котрі нагло спіткали молоду Козацьку республіку ще за життя Батька Хмеля, хутко взяли гору чи не на всіх суспільних щаблях. Дійшло до того, що тільки авторитет Гетьмана утримав духовенство й посполитих від повстання – московські порядки одразу давалися взнаки. Передчувало біду й козацтво...

          Але ж Договірні статті! Але ж Господом твоїм присягнув Гетьман і соратники на непорушність козацького – республіканського! демократичного! – способу життя. Невже цим усім так просто можна знехтувати?! Ось лишень кілька пунктів із гетьманського Прохання до Олексія Михайловича про підтвердження прав та привілеїв українського народу, переданого цареві козацькими послами 17 лютого 1654 року, мабуть, як нагадування:

          „Перш за все зволь твоя царська величність потвердити права і вольності наші військові, як це з віків було у Запорозькому Війську, що вони своїми правами судилися і вольності свої мали в добрах та судах; щоб ані воєвода, ані боярин, ані стольник у військові суди не втручалися, але щоб товариство було суджено від своїх старших: де три чоловіка козаків, там два одного мають судити”. (Саме звідси й пішло зверхнє, невіглаське: де два хохли, там три гетьмани. А ми й раді підспівувати...)

          „Шляхта.., щоб залишалася при своїх шляхетських вольностях, і обирали поміж себе старших на уряди свої та інші... Суди земські та міські мають бути справлені через тих урядників, яких вони самі собі добровільно виберуть, як і раніше було. Також шляхта (йдеться, звісно, про шляхту національну, українську), яка власну казну мала у фортецях і на маєтностях, то щоб тепер либонь їм ті гроші було виплачено, або ж  на маєтностях їх було утримано”,

          „Надані з віків од князів та королів права, як духовним, так і мирським людям, щоб не були ні в чому порушені”.

          Та демократичні засади Козацької республіки були не те що чужі – ворожі феодальній Московії. Зрештою, цар і справді тільки пообіцяв не втручатися в суспільні традиції, дипломатію та судочинство, але й гадки не мав обіцянки дотримати. То більше, що навіть великомученицьких Переяславських Статей звідтоді ніхто ні в Україні, ані в Москві так і не бачив. Ясна річ, ідеться про людей науки, права, а не бузувірських таємних канцелярій.

          Віднайшовши унікального – духовного й матеріального – донора, Московія розрослася в суперімперію, а за Петра І й Катерини ІІ взагалі сягнула здобутків доти небачених. Адже від українських солевара й склодува до ченця-псалтирника й Феофана Прокоповича – все працювало на її могуть. Сина Петро І зачинав у риболовецьких Холмогорах, але флот імператорський розбудовував за допомогою запорожців!  Не забарилися й мистецькі здобутки – в архітектурі, живопису, красному письменстві... Де вже було пам’ятати, хто й коли засновував Галич, Кострому, Тулу, Ростов, усі три Новгороди чи Москву! Мадяри не соромляться посилати  лінгвоетнографічні експедиції в Марійську АР, призбируючи діалектні форми своєї мови, але спробуйте порадити братам-росіянам сягнути глибин спорідненої лексики на Прикарпатті! Хоча справжні вчені – від Ломоносова до Соловйова – неодноразово нагадували землякам, яким чином опинилися вони серед угро-фінських племен і кому повинні завдячувати спільній назві – русские, - себто: вихідці зі Святої Русі.

          Не завадило б і нам усвідомити, що суто „в’ятицькі” прізвища типу Белев’ят, Косцев’ят чи просто Калита й досі побутують у Прикарпатті, як і зовсім „російські” дієслова типу „таращити”, „смотріти” –  щоправда, з іншими, первісними значеннями. Не зайве знати, що й першим боярином у місцевості, де р. Неглинна впадає в р. Москву, заявлений був самою долею Стефан Кучко – архаїчна московська топоніміка вельми рясно потверджує цей факт. А літописець 1282 року засвідчує: московський князь Данило Олександрович, названий на честь свого діда Данила Галицького, зело багато зробив для піднесення й зміцнення Москви. Згодом, за його сина Івана Калити, київські святі отці, натхненні покладами „білого каменю”, понесуть на схід ідею „білостінного” храмобудування. Звідтоді ми й звикли називати Москву білокамінною, хоча після Івана Грозного вона хутко почала червоніти...

          Археологічні розкопки АН РФ на теренах московського Кремля 1959-1960 років повною мірою засвідчили архітектурну й фортифікаційну залежність первісних засновників Москви саме від галицької будівничої традиції. У звітному висновку сказано: найзначнішим відкриттям цих розкопок виявився фрагмент земляного валу з дерев’яними укріпленнями оригінальної конструкції, уперше виявленими в центральній Росії. Допитливий читач може переконатися у тому, що московський Кремль будувався за зразками Галича й Праги, з матеріалів тодішніх ЗМІ, зокрема журналу „Знание – сила”, бо на теперішніх сайтах цієї інформації не знайти. Правда й те, що саме той, невідомий нам, Кремль визначив подальшу радіально-центральну розбудову Москви.

          Але, на жаль, ніхто не зміг передбачити, що Едипів комплекс Московського самодержавства так болісно позначиться на розвиткові реальних стосунків між Україною та Росією – між  матір’ю городів руських та її невірними дітьми. Навіть на 16 році юридично суверенної України ми не насмілюємося на тому ж юридичному рівні говорити ні про кримінальну відповідальність щодо заснування українських політичних партій, відкрито ворожих державній незалежності України, ні про належний, згідно з європейською хартією, захист мови титульної нації хоча б від держчиновників, які відверто ігнорують її, виступаючи за „двомовність”(?!), ані бодай притягти до відповідальності за злочинні дії, спрямовані на спаплюження державної символіки. Хіба такі випадки поодинокі?

          Погляньмо на ті ж асигнації Національного банку, що уособлюють монетарний суверенітет України. „ЛУ” вже неодноразово піднімала питання про ідентичність образів великих князів київських, спотворених втручанням дизайнерів. Ось і в недавньому інтерв’ю письменницькій газеті народний художник Василь Лопата, який, вивчивши історичні іконографічні матеріали, розробив графічно перші національні купюри, скаржився на безчинство бюрократів, які відкрито ігнорують не тільки міжнародні засади авторського права чи право на інтелектуальну власність, а й національні традиції та морально-фізичний  вигляд наших володарів. Європейське світило історичної науки професор Михайло Брайчевський радив недовіркам, котрі й чути не хочуть про традиції Святої Русі, відвідати собор Святої Софії у Римі, аби ті нарешті переконалися в очевидному: ані Володимир Великий, ані Ярослав Мудрий зроду не носили борід. Яко воїни-імператори, вони мали ту саму зачіску – чуб – що й Святослав Завойовник, опис якого зарубіжними мандрівниками зберігся без посутніх втрат. Отож і традиції козацтва мають, ясна річ, набагато глибші корені, аніж декому здається чи й хочеться. Чому ж у цю історичну реальність не хочуть розплющити очей наші державці? Невже лишень через неймовірну малість власну не здатні осягнути величі предків?

          А що ж виконавча й судова гілки влади, котрі мали б стояти на захисті національних інтересів? Невже не соромно перед сусідами?!

          Скільки б не лунало закликів „не міряти, чия борода довша” та „не ділити історію на вашу і нашу”, бо, мовляв, творилася вона спільно, деформованій самосвідомості українців поступово таки повертається історична тяма. І справа навіть не в тому, що домальовані дизайнером бороди київських володарів на державних грошових знаках – підла, зловорожа наруга над історичною реальністю. Наша спільна біда пролягає в явному нерозумінні самобутності культури кожної сущої нації,  підзвітної єдиному володарю – Господові – Всесвітньому Розумові.

          Єднання історій, націй, доль народних – велика, свята справа. І хіба не цій ідеї служили святі отці Православної Церкви східного обряду до 1686 року?! Але несамовита московська брутальність у найжорстокіший спосіб поклала край намаганням подвижників. І допоки в напівколоніальній Україні виживатиме бодай одна душа, котра не змирилася зі своїм упослідженим становищем, вона боротиметься за свободу й торжество національної, суто людської гідності. Невже навіть абетки матеріалізму московська демократія так і не засвоїла?! І ми знову змушені доводити право на власну історію, і власний погляд на її перипетії?

          Саме так. Доводити кожному новому поколінню. Інакше до кінця віку борсатимемось у тенетах покручу вульгарного матеріалізму, що вельми скидається на метастази чорної магії. Та чим жорстокіший чинитиметься спротив добрій волі патріотів, тим невтоленніше виявлятиме себе спрага перемін. І скільки б не дурила себе Москва „тисячолітнім царством”, правда про перший крок  її самобутності повідана ще преподобним Сергієм Радонезьким: із Куликового поля єси. І хіба тільки невіглас наважиться заперечити духовному батькові молодої нації? Адже навіть Європа розпочинає усвідомлювати себе народженою в етнотворному казані північночорноморського басейну! І тільки Україна, незважаючи на всі документи й факти, так і не спроможеться збагнути: саме їй належать і лаври, і терни тих праімперій, що відлунюють у билинах, історичних піснях та зарубіжних хроніках Святою Руссю.  
© Віктор Грабовський 

Прокоментувати