Споглядання дерева

Candle of Memory of the Holodomor/Genocide in Ukraine 1932/33

Sat, 28 Nov 2009 03:58:00 GMT

Today in 16-00 of the Kiev time (14-00 GMT) in Ukraine and in most countries of world the millions Candles of Memory of the millions victims of the Holodomor/Genocide 1932/33 will be lit...
Dear friends, please light your Candle of Memory together with us!!!

--------------------------------------
Сьогоднi о 16-00 за Київським часом (о 14-00 за Гринвiчем) в Українi та багатьох країнах свiту будуть запаленi мiльйони Свiчок Памятi про мiльйони жертв Голодомору/Геноциду 1932/33...
Дорогi друзi, будь ласка, запалiть Свiчу Пам'яти разом iз нами!!!

Holodomor (Свеча Памяти) - documentary vidio with the song "Candle":

Вiктор Грабовський "Пробудження" (поема)

Sat, 21 Feb 2009 12:34:26 GMT

Літературна Україна”  № 3 (5291), 22.01.2009 р.

Віктор Грабовський


               ПРОБУДЖЕННЯ

              Поема для хору з оркестром

                               Олені Шапошниковій

       ЗАСПІВ

(на три голоси)

Той тремт леткий, що пробігає росинкою
твоїми пелюстками, лиш відлуння
музики Неба.
Тиха рапсодія ранку –
в сяйві його першопроменя –
триває недовго...
Та як же урочо дзвенять оркестранти!
Гіллясті й крилаті, вони всеньку вічність
цій миті пророчать,
ніби й геть не підозрюючи
про вічну мстивість пілатів...
А хто ж се кличе-кигиче крізь добро піднебесне?
Не проміняй! Не проміняй! Не проміняй мене
на красне проміння земне.
То матінка віри – Зоря,
що трива, миттю мить подолавши...
Така дивовижна тривкість невловного світу
вселяє підозру
про мужню безмежність Вічності –
Двоє в Одному
засвітять нові світи.
Око Господнє миттю стає твоїм, а серце...
А серце б’ється зеленим прибоєм у горло
вселенського жайвора,
що зліта крізь літа пер-шо-про-ме-нем:
не проміняй! Не проміняй! Не проміняй мене!
Спогад про бурю безмежжя
просвердлює дужче,
ніж ревіння ведмеже чи й мамутове,
ніж сам ураган –
він породжує страх.
У цьому кожусі не підеш на лови козуль а чи гав.
Отож, не бійся.
Се правда, що страх
денно і нощно
кільцює стовбури й душі,
але ти – не бійся, не потішай буре своє нутро –
опромінюйся променем віри!
Смійся у вишкір
бурого звіра – твоє співчуття спопеляє зло.
Хай серце співає
жайвором!

МАГДАЛИНА

(соло зі скрипкою)

Коли лілеєю світанок озивається –
се тільки немовля.
Та перший крик засвідчує,
що промінь роз-ви-ва-єть-ся,
що він рос-те-е.
І світ насправді звик
до благодаті росяних світанків,
до гроз і райдуг, що цвітуть самі…
Але вмирає від малої ранки –
ще до святої Віроньки…
Амінь.
Віхола білих пелюсток, мов сонячна хмара,
танцює й співає довкола Лілеї.
Ось вони її накривають – і нас осяває Сонця бутон.
Її першопочаток – джерело Любові, Краси й Віри,
основа усього Сущого.

(хор)
Як неймовірно боляче нести в собі Красу,
знати, що саме у ній –
неділимая суть,
і – вірити, вірити, вірити, що буря її не злама,
не задушить...
Як неймовірно боляче й страшно Любові променем летіти у вічність.
Як неймовірно страшно…
Але бійся тільки зневіри, тільки зневіри,
а не світла Космічних оркестрів.
Муза і музика їхня –
також для тебе,
Лілеї,
злеліяної Небом.

МАГДАЛИНА

(соло)

Найкращі квіти завше гинуть перші.
А прагнення шикарно затоптати
ще животіє…
Маленька вавка – репана байдужість,
що, мов бацила, червиться в серцях.
От уявіть собі,
яка потрібна мужність,
аби прийти до знаного Мерця,
що ним була давно земля оця,
із Вірою, Надією, Любов’ю.
Прийти навіки –
через вічний труд
ростити душі,
аби з людей верстались
чо-ло-ві-ки
не тільки тілом – Божим Духом дужі.
Як поєднати
хіть земну й небесну,
Як возвеличити лілеїну Любов?
Адже я знаю, що колись воскресну
і знов прийду під промінь корогов
Твого Вчення. Й кохатиму нетлінно
всецю стягу – крізь пагубу та біль,
і знову цілуватиму коліно
Єдиному Навчителю –
Т о б і.

ЗУСТРІЧ

(соло зі скрипкою
і оркестром)

Була я гнана вдень всіма і звідусіль.
Лиш поночі мене жадали хтиво
всі ті, хто знали, чим корисна сіль,
але… не вміли дорожити жнивом.
Так само й Він…
сливе без прихистку блукав,
осміяний кретинами щоднини…
Але вночі, хто серцем не лукав,
у Нім шукали Божої Дитини.
А Він учив, аби ніхто й ні перед ким
не плазував од надміру любові,
що треба берегти не тільки передки, а й гідність власну.
В кожнім Його Слові
я відчувала й чула
ту Любов святу,
якої прагло щире моє серце…
Тож крадькома прибралася…
і з вигуком "рятуй!"
пішла до гурту зі своїм відерцем…
Мій вигук не ряхтів на спалених устах,
а цвів у серці, мов жива жарина…
Та Вчитель все збагнув. І рвучко встав.
І мовив: "Нас вітає Магдалина".
Він учневі сумлінному звелів:
"Золи черпни-но жменю
та й віднеси тій жінці, аби було на що
її намисто поміняти… Воістину, в золі оцій
ще світиться тепло,
якого й не бувало в тім намисті.
Бо із золи цієї Я зможу сотворити діамант,
а з діаманту – тільки пил. Нічого більше…"
Та я почула:
Підіть і приведіть її. Але скажіть,
що мов обман ячить її намисто.
А що для нас коштовність міражів,
коли є серце, що пала пречисто?
Моє "рятуй!"
у зболених очах
сказало Йому більше, ніж хотіла…
Я йшла немовби по жалу меча –
летіла серцем, а не шалом тіла.

ПЛАЧ КВІТІВ
БІЛЯ СИНЕДРІОНУ

Біла летюча хмара пелюсток вкриває майдан лицедійства –
Лілея б’ється в цій круговерті самотньою блискавкою.

(хор)
У кожному суцвітті – моря світів і мітів,
гармонія, що Всесвіт утримує в шлеї.
А ви берете квіти у руки перегріті
вином, захланням, хіттю чи з ласки нереїд.
А ви рвете нас!
Ріжете!
І подумки маніжите
своє неперетравлене чуття,
навикле просто нищити,
аби не перевищити
ліміту, що відведений буттям.
Як гірко ми страждаємо, що за людей вас маємо –
бо люди ви – да-а-ле-е-еко не завжди.
Ви гідність нашу топчете і голови морочите
самим собі лихварським чадом – жди.
Ми вас красою тішимо,
хоч золота й не лічимо,
бо ми таки – найщасливіший крам,
що виростає сонячним
і за негоди гоячи
нещасні душі, що повірять нам.

ЛІЛЕЯ-МАГДАЛИНА

(соло зі скрипкою й віолончеллю)

Я засвітилася лілеєю в цім світі,
аби цвіли Любов, Краса і Віра,
що їх нам шлють щомить далекі зорі.
Ми, квіти, з ними зріднені справіку
так само як жінки – своєю суттю.
Народить жінка – спалахне зоря,
що провістить нам зоряне майбутнє,
і все прекрасне, праведне, посутнє
заквітне в душах маєстатом Віри,
що спопелить роз’юшену сваволю,
спроможну тільки гідності зректися.
Тому й дано нам квітами згорять…
А скільки ж напосілося зривать,
аби лиш мить потішитись.
Як таті, що тільки чужиною дорожать.
Зривати квітку – погубити долю…
Мереживо суцвіть у світі всьому –
саме життя. В захмарному й земному,
що помислом Господнім зародилось.
Ударом думки в простір неосяжний
викрешується іскра життєдайна,
запліднюючи Всесвіт ярим світлом,
що – водночас – і Віра, і Любов.
Якби не було спільності святої,
що нас єднає в радіснім огромі,
сузір’я квітів стали б, як сніжинки,
а зорі та жінки – покам’яніли б.
Це Він мене навчив любові Неба,
що пломеніє в серці, а не в тілі,
що сяє,
возвеличує й возносить
у обшири ясні Святого Духа,
в небесну благодать.
Я – лиш лілея…
Сонця бутон вибухає! розпускається білим промінням –
і кожна пелюстка
Лілея.

(хор)
Кому вона що винна?
Ця наша доля попідтинна?!
Чому за всіх страждати так повинна?
Чому вона? Чому лиш половина?!
Проте Господь і скаже, і підкаже:
Марія-Магдалина – суто земна перлина,
Спасенна іпостась Божого Сина.

ПОКУТА

(соло Лілеї з оркестром)

А що ж та квітка в серденьку леліє?
Квилить вона чи піє?
Хоч пошматуєш квітку, закатуєш,
а правди не дізнаєшся…
Покіль
сам не спізнаєш суті спраги піль,
яким насіння істини – не всує…
Тичинки й маточка мого єства
суть інструмент Космічного Музики,
що творить, як мелодію, той ритм,
котрому все живе – у щасті й муці – вторить.
Учитель всім давав,
хто скільки взяти міг.
Невігласам Він був як та перлина – свиням.
І я збагнула: щось у тому є,
що нас із ним сахаються удень,
а потребують поночі, нещасні,
втішаючися тим, що ближні їх не бачать.
Таким був Никодим.
Він після мене
ішов послухати Святого.
Причаститися
тих Таїнств, котрих і не сподобився,
бо у душі не мав тії зернини,
що квіткою засяяла б для зір,
немов для рівні.
Вчитель не судив, як Вищий судія –
Він співчував.
Бо Сам страждав за винних,
зарослих лепом скнарства та брехні,
яким Любов була, неначе смерть.
Він все про мене знав.
І, зваживши кайдани ганьби моєї,
що ними світ скував мене навік,
розвіяв їх,
мов пил того намиста,
що зодягла, йдучи Йому назустріч.
Я слухала Його – всім Світочам Зорю.
Без докорів тортур – звучав очима.
Він все про мене відав…
Розквітлим серцем так я вдарила
у струм огненний душі Його,
аж тим Акордом охристився світ.
У цім звучанні Пробудження людського
молюся і люблю народ,
що засвітився СО-ВІСТЮ –
свідомістю вселенського прощення
задля Краси, утвердженої Духом.
І тону того чистота цвіла, мов квіту яснота,
мов арфа сфер надземних…
…Нарешті станьмо вже відвертими:
земна краса – лишень сумна зола.
Доплата смертним.

НИКОДИМ

(соло-сповідь з оркестром)

Вони приходять у Синедріон такі пихаті, втішені собою,
не тямлячи й на йоту,
що вже ніколи
не звідають ні віри, ні краси.
Закохані лишень у власні статки,
ще й нахваляються лиш тим, що можна вкрасти,
а чи й купити – за тугий гаман.
Отож і тонуть у розпусті, чварах, благаючи рятунку в того бога,
в якому бачать, власне, лихваря.
Я так терпляче ждав тієї ночі, коли прийду тихцем
до Нього…
Прийду і скажу: "Вчителю, вітай!"
Але минали ночі за ночами – та тільки прірва ширилась між нами,
а кладки я достарчити не міг.
Марудо моя, віро! Чом ти, грішна, не вкажеш мені путь,
яка виводить із ночі – в день, у сяйноту душі?
Чому чипіти мушу поміж мерців Синедріону,
коли он там – із учнями своїми чекає мене Він?!

…Та, врешті, зважився –
спаливши купу зілля, я поминув ядучі застороги
і вкляк перед Учителем: я – Твій.
Він тільки мить дививсь на мене пильно та й посміхнувся сумно:
ти – не Мій.
Ось Магдалина – та порвала з ніччю.
Прийшла за дня, не боячись нікого.
Вона – Моя.
Тобі ж, глашатаю велебного Сіону, ніколи не втекти з Синедріону –
сказав і одвернувся.
Ніч була густа, немов смола кедрова. Та Він – світився!
Тож легко я до виходу дійшов…

МАГДАЛИНА

(соло-проповідь а капела)

Пекельний біль за світ, яким Він перейнявся,
в мені як промінь раптом возсіяв:
найбільший злочин, скоєний мерцями –
задля живих недолюдків, що спромоглися
на владу себелюбства.
Той перший жрець, що вигадав молитву
задля свого нутра –
злочинець зі злочинців.
Адже він всім зумів таки довести,
що має бога спільником своїм.
Що бога можна влестити і підкупити,
пообіцявши все, що тільки вдасться
зідрати з ближніх.
Той бог, якого легко спокусити
молитвою
супроти брата,
той бог, який благословив тебе на вбивство –
спонука до наступних злодіянь
в ім’я несамовитої сваволі.
Це – хаос у душі, криве безвір’я,
що гірше від безбожництва встократ.
Сама собі тоді людина – кат.
Він вчив, що праведна молитва – тільки в Дусі,
а не всіляка.
Для блага спільного – зрікаєшся себе,
щоб обійняти Всесвіт, як дитя чи матір.
Адже у тобі Він – один-єдиний –
над Безмір та безмежність. Ось чому
молитва Духа нас єднає в Бозі
святим причастям
і причетністю до Сина,
який звитяжно й мужньо
ганебище Своєї смерті
безсмертним Воскресінням подолав.

СОЛО НА САКСОФОНІ

(авторське)

Від билинки у полі дикому
до ясної Зорі Христа –
все живе – проти хаосу.
І в гриву йому
пісня моя проста.
Ми ходимо біля Істини, гейби свині при діамантах.
Отже, якщо не їстимем, то й не будемо знати?!
Але ж як ти її перетравиш,
не сподобившися переправи
по білому тому променю – на берег святої потрави?
По білому, по вогненному – Віри, Надії, Любові –
зі вселенського цього погрому – крапелинкою крові.
Не вчитавши тайнопису висоти,
як сягнути Краси – святої тії простоти?
Не віддавши серця ниві зораній,
як вчитаєш небес каліграфію зоряну?!
Отож, без усякого там вагання, вчися
читати Святе Писання
так, як навчали діди: сів каменем, то й сиди,
доки не вицідиш
Заповітної суті – до первинної краплі
святої води –
свяченої, хрищеної, воскреслої з вражди.
Ця мить вже лине…
О, Магдалино!

© Віктор Грабовський

22 сiчня - День Соборностi України

Thu, 22 Jan 2009 13:43:00 GMT

З днем Соборностi, Україно!
Літературна Україна”  № 3 (5291), 22.01.2009 р.
Віктор Грабовський

                    ДУХ СОБОРНОСТІ

         Священна ідея непорушної єдності й соборності предковічних наших земель, навіть із цілковитим занепадом Держави, ніколи не згасала в серцях патріотів. Незважаючи на те, що невдячні сусіди не тільки відібрали у Святої Русі державне її ім’я , а й саму історію, подвижники не стомлювалися нагадувати народові руському, що, з Божою поміччю, Держава відродиться із сакральним іменем Україна – задля утвердження ідеалів, заповіданих Святими Отцями й Героями. По Руїні, на поділених між імперіями наших теренах, ані на мить не вщухає голос волі, що, задля спільного добра, спонукала подвижників до відстоювання на всіх суспільних щаблях ідеалів правдивої соборності. Як наслідок, вже 1848 року цю ідею проголосила Головна Руська Рада у Львові, – так передова громадськість відгукнулася на просвітницьку діяльність Руської Трійці, зокрема видання "Русалки Дністрової", знаменитої "Книги буття Українського Народу", геніально-наснажливу поезію Тараса Шевченка тощо. Не забарилися й політичні програми, з якими звернулися до сучасників Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Грушевський, В’ячеслав Липинський, Микола Міхновський, "Братство Тарасівців", інші організації та партії. А 1895 року в унікальній праці "Україна irredenta" несправедливо забутий нами вчений Юліан Бачинський на основі економічного й суспільно-політичного аналізу беззаперечно довів, що соборність українських земель – реальність найближчого майбутнього.
         Що було далі, ми вже з Вами, шановний читачу, знаємо. ІІІ і ІV Універсалами Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, щоправда, розпустивши загартовану в боях і патріотично налаштовану мільйонну армію, котра прагнула захищати новонароджене Дитя. А після виникнення Західноукраїнської Народної Республіки (у листопаді 1918 року), відразу ж розпочалися переговори з Гетьманом П. Скоропадським про державне об»єднання. Велика Україна поміняла владу, але не свою волю до жаданого об'єднання, здійсненого вже за Директорії. Отож 22 січня 1919 року на Софійському майдані, вщерть переповненому тріумфуючим людом, урочисто проголошується Акт про злуку двох українських держав – УНР та ЗУНР. Не зайве буде пригадати й думку, якою він завершувався: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка».
         Акт, урочисто переданий Голові Директорії В. Винниченкові держсекретарем Л. Цегельським, підписали: В. Винниченко, О. Андрієвський, С. Петлюра, А. Макаренко. А затверджував його наступного дня Трудовий конгрес, який повною мірою відповідав і Духові соборності, й своїй назві, об’єднавши 528 делегатів із різних міст і сіл Республіки.
         Нелегка, трагічна доля спіткала молоду Державу. Вороги ніяк не хотіли миритися з історичним фактом її відродження – інвазія на сході країни не дала змоги бодай символічно допомогти братам, які відчайдушно боронилися від нових агресорів на заході… Проте, пам’ятаючи подвиг наших Героїв, які віддали життя за майбутню Українську Республіку, ми сьогодні вдесяте вже відзначаємо, як усенародне свято, цей знаменний День соборності України. Не забути нам і Дух «живого ланцюга», створеного добровольцями 1990 року на честь вікопомного Акту-1919, що прокотився від Києва до Карпат полум’яним закликом єдності в боротьбі за ідеали спільного добра, злагоди й національної гідності кожного громадянина України. Пригадаємо з цієї нагоди, вельмишановний читачу, сказане Президентом Віктором Ющенком: "Ми маємо бути свідомі того, що лише в єдності дій та соборності душ можемо досягти величної мети – побудови економічно й духовно багатої, вільної і демократичної України, якою пишатимуться наші нащадки. Плекаймо все, що працює на ідею загальнонаціональної єдності, повсякчас пам’ятаючи про незліченні жертви, принесені на вівтар незалежності, соборності, державності. Відродження Вітчизни – це єдність наших душ, воскресіння духовності, культури, мови".
          Як бачимо, панове-товариство, Дух Соборності не вмер. Він живе й успішно долає час. Та мусимо, нарешті, зробити все, залежне від нас, аби й ці прекрасні слова викресали якусь іскру… Інакше нащадки нас не зрозуміють.

------------------------------------------------------------------------------------------------------

***

Слово гартую напругою мислі

вірші щоб ці – крем’яні, не драглисті,

геть розметали тенета олжі

пломенем правди.

Не зубожів

рід мій звитяжний

на щирі слова,

що воскресають, як воля жива.

Святістю Слова олюднився світ –

світла молитва

то совісті звіт.

Чуйте, народе! На ваших очах

світ поділивсь на свободу і прах.

Там, де свобода –

Господь і Вкраїна.

Хай не розчавить вас

рабства руїна.

Хто не збудує в душі своїй храму –

з вовчих базарів

діждеться краму.

Хто не спокутує рабства вини –

власних синів

покладе до труни.

Чуйте, народе! Це ваша пора –

Божа душа

у віках не вмира!

Волю гартуймо не з мозолів –

нас поєднає, немов моноліт,

лиш монолітної думки

твердиня:

воля єдина – Вкраїна єдина.

Свiча Памятi / Candle of Memory

Wed, 19 Nov 2008 02:39:12 GMT

22 November there will be the 75-th anniversary of the Holodomor/Genocide 1932/33 and in Ukraine almost in every home the Candle of Memory of the millions victims of this tragedy will be lit... Dear friends, please see short film about one of most terrible page of Soviet Story.
22 листопада - День пам'ятi мільйонів жертв Голодомора/Геноцида 1932/33 рр. Див. коротке моторошне відео про звірства НКВС в Україні:

The Soviet Story - starvation in Ukraine

Holodomor (Свеча Памяти) - documentary vidio with the song "Candle":

В. Грабовський "Гончар, який лiпив епоху"

Wed, 29 Oct 2008 05:38:01 GMT

”Літературна Україна” № 40(5278), 16.10.2008 р.

Віктор Грабовський

Есей з пам’яті

ГОНЧАР, ЯКИЙ ЛІПИВ ЕПОХУ

„Вікторе, гарна компа зібралася на батьківщину Юрія Яновського. Їдемо з Олесем Терентійовичем. Завтра. Гайда з нами! – діловито перестрів мене у спілчанському дворі Володимир Яворівський. Перехопивши погляд на вікно відділу критики, додав: – Мишко (Михайло Слабошпицький, тодішній заввідділу критики „Літературної України”– ред.) не проти. Я з ним уже переговорив".

        А вересень стояв, як намальований! Навколо було стільки різнобарвного життя, скільки й бабиного літа, що ледь бриніло собі, немов і не збираючись у вирій. Тільки б радіти Сонцю та звабливій пропозиції колеги, адже мандрівка в козацькі степи – свято для будь-якого естета. Проте в мене помирав батько. Відходив у засвіти сільський учитель великої мужності, який, народившись у вересні, усе своє життя поклав на те, аби не тільки реабілітувати замордованого енкаведистами брата, а й попри жахіття війн і голодоморів прищепити учням любов до народної казки, героїчного вчинку, рідного дому. А ще батько, крім Гоголя й Шевченка, любив Гончара, Стельмаха, Шолохова і... Яновського. Неймовірно важко він відходив... Та що було кому казати?... Тим паче, про відрядження вже домовлено.
       То була знаменита виправа! Крім того, що шлях наш пролягав крізь невмирущі нетрі козацької гостинності, Гончара ще й перестрівали чи не щокрок любителі автографів. А як було відмовити людям, котрі дивляться на тебе, мов на рідну душу? Хтось із великих запевняв, що славі шкодить особиста присутність. Але з Гончаром усе було навпаки: його особистість насправді спрацьовувала, як магніт. Читачі над усе жадали побачити письменника, почути його... Адже телевізія тоді щойно входила в наш побут. Отож нічого дивного в цьому ніхто не вбачав. Дивуватися почнуть незабаром... А поки що – 1982-й, рання осінь.

                        О. Гончар: "Світ уже давно на комп’ютерах працює,
                               а ми й досі путньої друкарської машинки не маємо…" (Фото І. Яїцького. 1982 р.)
          Надвечір, коли вже під’їздили до Компаніївки, спостеріг летючий екскорт вогненних вершників у шаленому чвалі – захід Сонця немов ілюстрував один із найвідоміших романів Юрія Яновського. Та ще й у який дивовижний спосіб! Торкаю ліктем Гуцала, киваючи на малиновий хмаропис. Євген Пилипович миттю протирає окуляри і вже не відривається від небесного видива. Згодом виявилося, що й Олесь Терентійович спостерігав цю незвичайну панораму, а нам із Гуцалом випало ще не раз повертатися до баченого в розмовах, спогадуючи шлях на Компаніївку.
        Безперечно, не було б ані Яновського, ні його „Вершників”, якщо б він не народився у цих благословенних степах. Ворогове називали їх Диким полем тільки через те, що ніяк не вдавалося жодним зайдам підкорити тутешній волелюбний народ. А кількаметровий шар чорнозему достеменно свідчить: великим працелюбам належали ці терени. Отож годувальники європейської цивілізації так і залишилися для історії – дикими. Це з цього Дикого поля походять нескорений ані часом, ані обставинами славетний Євген Маланюк і легендарний Степан Горлач, який, вже трудячись у Канаді й очолюючи Конгрес приятелів України, підготував гірку сповідь про пережитий голодомор, влаштований більшовицькою клікою в 1932-33 роках. На цій згорьованій землі збирав сирітські, припорошені колоски й земляк Маланюка – відомий письменник, мистецтвознавець і кобзар Микола Литвин, який підлітком ходив у Компаніївку на ярмарок… Звідси родом і поетична душа Володимира Базилевського, що, як і Литвин, має незабутній досвід голодного 1947... Під час тієї мандрівки з Олесем Гончаром, уже 45-річний Базилевський зізнавався: „Старий, хочу будь-що-будь вирватися звідси, з цього затхлого павутиння, поближче до Києва. Задихаюся! А відчуваю, що можу значно більше, ніж вдається тут.” Редакція „ЛУ” рік перед тим спробувала було взяти звідси у штат письменника Віктора Погрібного, але затія та виявилася невдалою... Що я міг порадити колезі? Адже й сам доїздив на роботу з Білої Церкви.
        Невдовзі Володимир Базилевський вже по-козацькому брав київські видавничі бастіони, а там і його тезко Володимир Панченко не забарився – відразу до Верховної Ради, хоча ми гадали, що з нього справжній послідовник Василя Сухомлинського виросте. Перегодом і молодші „літературні кадри”, мов журавлі з вирію, потяглися до столиці... Здавалося, той вересневий приїзд Олеся Гончара на святкування 80-річчя від народження Юрія Яновського неабиякою мірою стимулював активність письменників-степовиків усіх поколінь. Адже треба знати, що до кожної такої поїздки, особливо, коли йшлося про ювілейні дати, Гончар готувався надзвичайно ретельно. Вельми пам’ятний візит письменника в Білу Церкву на відзначення 100-річчя з дня смерті Тараса Шевченка, що співпав із травневим перепохованням Великого Кобзаря. Звичайно, 1961 року ще не було відкритого полювання на письменницьке слово у пропам’ятні дні, але Гончар як тодішній голова Спілки письменників України, депутат Верховної Ради з почуттям великої гідності говорив про літературні борги перед народом – і під час бесіди з молодими авторами в редакції місцевої газети, і на велелюдній зустрічі в актовій залі зі студентами сільгоспінституту. Відчувалося: голос його вібрував, мов перетягнута струна. Таке траплялося не часто. А що було причиною – так і залишилося таємницею...
          Уже після нашої мандрівки на батьківщину Юрія Яновського, до речі, як ніколи багато довелося почути про часи, коли Спілку очолював Олесь Гончар. Усі, хто працював тоді з ним, байдуже в якому ранзі, говорили про це з особливим піднесенням. Чому? Виявляється, Гончар надзвичайно чуйно ставився до всього, що стосувалося людської гідності. Простіше кажучи, не давав кривдити партійному чиновництву колег. І коли вкотре вже переконувався в щирості людській без усякої зовнішньої спонуки, сам починав пишатися, що належу до гурту, який спільне благо ставить вище особистих інтересів. Справді, дуже багато залежить від особистості...
         Хіба в одного Терентійовича стислося серце, коли ЦК спільно зі спілчанським керівництвом у найбрутальніший спосіб із» їло у 1981 році головного редактора „Літературної України” й чудового поета Петра Перебийноса? Проте тільки Гончар говорив про це відкрито й гнівно. Погортаймо лишень його „Щоденники”, дбайливо видані вірною дружиною Валентиною Данилівною щойно тепер. У них багато що відкриється...
        Природа вельми щедра й ощадлива водночас. Хіба не помічали Ви, читачу, як гостра нестача враз надає цінності багатьом речам? Адже якщо б на кожному кроці ми наступали на перли, то й топтали б їх, мов гравій! А якщо б раптом фенікси розплодилися, мов сороки, хто б складав про них пісні й переказував легенди? Збільшується число рідкісних речей – одразу падає на них ціна. І навпаки – через прикру нестачу найжалюгідніші речі ставали коштовними: серед спраглих барханів Лівії жменька вологи у римського полководця викликала шалену заздрість, а при облозі Казилина в особливій ціні раптом опинилися щурі. Так іноді природа вимірює ціну життя. І людям доводиться платити... Тож внаслідок несподіваного перебігу подій трапляються в нашому бутті й такі вкрай мерзенні ситуації, коли відомі своїм віроломством чиновники вибивалися в „еліту” лишень завдяки браку елементарного чоловічого характеру в опонентів. І чи природу в такому разі маємо винуватити?! Мабуть, самих лишень виборців... А Гончар якраз і відзначався не тільки тим, що вмів добирати собі людей, а й тим, що підісланих ворогами недоброзичливців обертав на вірних друзів. Ось якраз цю рису характеру можна було спостерегти ще в одного його сучасника – у сина козачки (українки – так він писав) Михайла Шолохова.
         От і Шолохов пригадався... У квітні 1980 мені випало побувати у щедрого цього чоловіка – напередодні його 75-річчя. Пам’ять про цю подію ще не вичахла, бо всі знали, що класик давно неприступний, отож і увагу до моєї скромної персони можна було зрозуміти. А гурт на Компаніївку видався добірний: уже згадуваний Євген Гуцало, Кость Волинський, Володимир Бровченко, Микола Жулинський, Сергій Плачинда, Володимир Яворівський та ще з пів десятка відомих письменників... Але ж мова таки не про поїздку – про неї я відзвітував репортажем „Над нами – Альдебаран” у „ЛУ” того ж таки вересня. Мова про Гончара, який майстерно ліпив сучасну йому епоху не тільки своїми людяними творами, улюбленими в народі, а й гідними, хоч і не завжди помітними, бо ж не для пози, вчинками. Згадаймо бодай тих, кому він дав дорогу в літературне життя – жодної осічки. А хто ж, як не Гончар, мужньо порвав із компартією, щойно перед нашим народом відкрився шлях до національного визволення? Він вірив у зорю молодих! І вони, на загал, відповідали йому чуйною взаємністю. Згадаймо бодай "Баладу про усмішку", справді блискуче виписану Іваном Драчем.
        Майстер умів доводити розпочату справу до логічного завершення. З ним і нині ми почувалися б трішечки певніше. Не було б таких протягів... у національній культурі. Впевненіше почувалася б... І вулиця Михайла Шолохова, про яку безуспішно клопоталися перед мерією київські письменники, якби Олесь Терентійович дожив до наших днів, була б не тільки в Києві, який вони об’їздили-сходили за кілька вечорів уздовж і впоперек, а й у Чернігові, Полтаві... Адже ці терени міцно в’яжуть прекрасний Шолоховський рід із Україною. А наскільки міцно був прив’язаний до неї сам Шолохов, найліпше б розповів нам його молодший син, теж Михайло Шолохов, який майже всього „Кобзаря” знає напам’ять. Хто з наших дітей може цим похвалитися? А те, що у станиці Вешенській малі дончаки вчаться української, чия заслуга?! Та нащо про це знати високопоставленим нами ж киянам, коли в їхніх домах тієї мови й не чувати?! Уявляєте, що сказав би з цього приводу Гончар?!
         За чверть року по мандрах до Яновського в „ЛУ” ішла стаття Олеся Терентійовича, а мені саме випало бути черговим редактором. Як завжди в таких випадках, виправляв... Подивився на мої старання заступник головного покійний Борис Аврамович Гончаренко, та й порадив ознайомити з правками автора. (До речі, це він, по суті, відпрядив мене й до Шолохова: на запитання, чи збирається газета відзначати його 75-річчя, Гончаренко порадив: „А ви поїдьте, порозмовляйте з класиком – ось так і відзначимо”. Гаразд же відав досвідчений Борис Аврамович, що це неможливо! Але вмів жартувати старий газетяр. Та й грошей на подібні відрядження тоді не бракувало). Олесь Терентійович був якраз удома, ретельно передивився статтю, з якимись правками погодився, з якимись ні, а на завершення підписав мені книгу „Письменницькі роздуми” – „...на славні творчі звершення. 4 січня 1983 року.” Що ж, і класики помиляються... Звершення скасовано – перемелюємо рутину.
        „Ну як?!” – зустрічає мене Гончаренко. Показую йому книгу. „Я ж казав, що після мене – Ви найкращий стиліст”. На шпальту й не глянув.
        Мабуть, Олесь Терентійович, даруючи свої роздуми, хотів засвідчити, що не цурався пафосу моїх степових експромтів стосовно літературних стилів – про це трохи далі. Адже, характеризуючи значення творчості автора знаменитої "Шинелі" з якої виросла російська проза, він ще на міжнародному симпозіумі у Венеції „Гоголь і європейська культура” наголосив: „Гоголь показав нам, наскільки широкими є можливості художнього реалізму, наскільки багатим може бути спектр його барв, стилістичних засобів, як природно в реалістичному мистецтві, поряд із пильним художнім дослідженням дійсності, можуть звучати і поетичний символ, і гротеск, і художня фантастика...” Поряд не менш точно сказано і про самобутню манеру Яновського: „Він створив свій оригінальний тип роману, свою стилістику фрази, слово його опукле, стереоскопічне, він володів тими скарбами, які прийнято називати таємницями майстерності.”
         Але повернімось у наші козацькі степи...
         Я не чув од Гончара, що він вважає себе учнем Яновського. Та коли під час розмови зауважив, що його проза нагадує мені розлогі степові гекзаметри, Олесь Терентійович здивовано перепитав: „Маєте на увазі описовість?” „Дух, Олесю Терентійовичу. Адже проза – тільки особливий вид усе тієї ж поезії.” Подеколи – не вельми вдалий, – ледь не зірвалося з язика, та вчасно прикусив його. Не хотілося, щоб Олесь Терентійович хибно мене зрозумів. Адже вдруге б класик не перепитував... Та й вискочок не любив.
         Того дня відомий літературознавець Кость Волинський заговорив про кандидатів на Нобелівську премію. Мені хотілося, щоб її отримав Маркес. Олесь Терентійович був, можливо, іншої думки, бо запитав: „Гадаєте, саме Маркес її заслуговує найбільше?” „ То була б хоч якась моральна підтримка нашій романтичній прозі...” „Хочете сказати – химерній?” – усміхнувся Гончар. „Та яка ж вона химерна, Олесю Терентійовичу?! Це ж, вважайте, втілення художніх засобів „Модри камінь” за теперішніх умов. Самобутній український романтизм”. Гончар покрутив головою на всі боки, немов закликаючи колег у свідки – чуєте, що хлопець меле? Але колеги настільки були поглинуті суперечкою, що й ні допитливий Гуцало, ні пильний Жулинський, ані кмітливий Яворівський не спохопилися на той мовчазний заклик. Я зробив вигляд, ніби конче потребую Панченка, й, перепросивши, одійшов до молодшого колеги.
         „Вікторе, Ви писали у своєму репортажі, що в Шолохова згадували й мене?” – запитав Гончар ніби між іншим, коли доля знову звела нас на трояндовому подвір’ї заводу друкарських машинок. „Та я ж від Вас, Олесю Терентійовичу, йому вітання переказав! Бачили б Ви, як старий козак зрадів! Одразу за люльку вхопився...” „Він що – досі люльку смалить?” „Та ні, закладає сигарету в мундштук... Це я так, образно...” „І чарку п’є?” „Авжеж. „Мартелем” нас пригощав. Із Франції коньяк йому надсилає заможний шанувальник. ” „І як ви до Шолохова потрапили? Він же давненько не приймає нікого...” „Дивом, Олесю Терентійовичу! Можна сказати, випадково...” „Отож бо й воно, що дивом... Адже після інсульту чоловік.” „До інсульту, щоб Ви знали, його Москва довела...” „Як – довела?!” „Та ще кілька років тому Шолохова було удостоєно Азіє-Африканською асоціацією письменників „Золотого Лотоса”, тож московське чиновництво наполягало, щоби вручення відбулося там, у білокамінній. А Михайло Олександрович хотів прийняти зарубіжних колег удома... Ось московське хамство й довело...” „Дивно, що про це нічого не писали...” „Вказівки не було, мабуть. Хіба ж у нас інакше буває?”
         Помовчали...„І про що ж він у Вас розпитував?” „Про все потроху... Ваші ж романи у нього в шафі. Просив, аби надіслали щось нового.” „А чому ж Ви про це мені щойно тепер кажете?!” „Даруйте, Олесю Терентійовичу, а хіба про це треба казати? Щоб надіслати старому другові книжку?!” „Ваша правда...” – зітхнув Гончар. „Він і про Яворівського навіть питав – роман „Оглянься з осені” Шолохову сподобався… Казав: яблука там із Маркеса у нього котяться, зате ж як пахнуть Україною!» І закашлявся… Мабуть од сигарети…”. „Ви розповідали про це Яворівському?” „Якось не довелося...” „Ось бачите, Ви таки зайве полюбляєте таємниці. А Володю б це порадувало!” „Мені колега з нашого відділу дорікнув: дурень ти дурень! Не міг написати, що Шолохов розпитував про Павла Архиповича, що привіт йому передавав... А я й справді не міг, бо Загребельний – Голова Спілки...” „Он воно що... Але ж вітання переказував?!” „Кажу ж – усім передавав. І Загребельному. Вважає, що „Диво” – взірець історичного роману.” „А хто ж цей Ваш мудрий колега, якщо не секрет?” „Талановитий хлопець, есеїст чудовий – Анатолій Скрипник. Я йому вітання від Вас обов’язково перекажу”. На тому й розійшлися...
         Мені й самому досі не віриться, що та зустріч і гостинна розмова у Шолохова відбулася насправді. Але ж, якщо написано, то вже майже правда, жартує мій побратим-критик. І мусиш йому вірити...
        Якраз напередодні нашої поїздки побачив світ п’ятитомник Яновського з передмовою Гончара. У ній Олесь Терентійович порівнює автора з образом його героя, коваля Максима, котрий мріяв про час в якому люди Землі зорієнтують своє життя по зорі Альдебаран, що сяє всім борцям за вселюдські ідеали. Адже „...як оті, натхненно оспівані Яновським степові атланти, що могутніми силуетами височать уже мовби під небом вічності, так і образ їхнього творця, віддалившись у той легендарний час, виникає перед нами в ореолі не буденності, без накипу щодення, виникає в сивій мудрості літ, з усміхненим, проникливим поглядом Людини, якій дано сягнути глибин, яка знається на чарах слова, на його потаємній ворожбит ній силі.” Отож не треба вдавати, що ми геть утратили етичні орієнтири. І коли „Самостійна Україна” опублікувала було замітку   про нібито малоетичну поведінку Михайла Стельмаха за більшовицького режиму, то в редакцію надійшло кілька розгніваних листів, автори яких і чути не хотіли про подібні „звинувачення”, вбачаючи у творах письменника велику правду про душу народну, а не догоджання владі. Переказую по пам’яті рядки одного з них: „Ви знову хочете бачити в особі Стельмаха класового ворога, а мені письменник дорогий тим, що зберіг українцям у своїх творах джерельну мову нашого народу.”   І хоч як іноді непросто складалися взаємини між майстрами красного письменства, вони люблені народом саме за те, що сягали глибин його невмирущої душі, а не виловлювали помийні рештки.
         Вони були ваятелями, а не воїтелями. І зробили все від них залежне, щоб одухотворити, олюднити епоху безбожництва й класового самоїдства бодай в українському художньому слові…
        Вимогливо-гнівно звучав голос Олеся Гончара, звернений до тамтешнього керівництва, коли довідався – це ж у вересні! – про не відремонтовану школу в одному з сіл, завжди лагідно-шанобливо розмовляв із трудівниками, і ласкаво-всміхнено – під час зустрічей зі школяриками. Він для кожного вмів знайти лише співрозмовникові потрібне слово, вважав за обов’язок підтримати чи розраяти... Таким чином цілком офіційна поїздка перетворювалася на короткочасні курси громадянської зрілості та шляхетності для молодших колег.
        Після однієї з літературних дискусій, коли „наша компа” усамітнилася в чиїйсь кімнаті готелю, Яворівський раптом вибухнув спонтанним спічем про долю країни й літератури: „Ви ж бачите, хлопці, як викладається Гончар на кожній зустрічі, як болять йому тутешні огріхи, як він прагне хоч якимось робом прислужитися громаді? Тож мусимо з усіх сил допомагати йому – навіть під час його зустрічей і розмов. Я сподіваюся, товариство, ви розумієте мене: якщо гуртуватимемось навколо Гончара бодай так, як у цій поїздці, навіть літературні наші справи не пробуксовуватимуть...” Нараз пильніше глянув на свого ровесника: його погляд променів! Говорив натхненно, пристрасно... Мине лишень кілька років і такого Яворівського побачить уся країна – талановитий письменник опиниться в перших лавах будівничих нової демократії, нової, української держави.
        Яка то була висока й чиста хвиля! І так хутенько вичахла…
        Але ж розпочиналося все – і з Гончара. Не було б його прикладу мужнього служіння народові, совісті народній – українській мові та літературі, не було б усім відомих совісних колег біля нього, світ наш був би таки ж іншим... Отож хотілося в цьому есеї торкнутися високої постаті Майстра саме в його стосунках із рутинним „накипом щодення”, бо навіть у буденщині він був таки достеменним взірцем для багатьох письменників. А твори його самі розповідають – і ще скажуть – про своє місце у серцях читачів. Головне, що він умів любити не тільки блакитні вежі орлиного неба України, а й звичайних її трудівничих. Саме так, як учили цього Шевченко і Гоголь, Яновський, Довженко, як прагнув у своїй останній сповіді навчити нас Габріель Маркес, який став таки того року Нобеліянтом. Але все ж пам’ятає, звичайно, з подачі Алехо Карпентьєра, що завдячує успіхові в літературній творчості Гоголеві й Булгакову. А коли відходив у кращий світ, заповідав нам саме те, що заповідав і незабутній Олесь Гончар. До речі, ось воно, прощальне слово Габріель Хосе де па Конкордія Гарсія Маркеса, що таки побував із нами й у славетних наших степах.
         Прислухаймося ж до нього. Затамуймо подих.
         Якби на єдину мить Бог забув, що я всього лишень матер’яна лялька, і подарував би мені ще жменьку життя, то я б тоді, мабуть, не говорив усе, що думаю, але точно б думав, що кажу. Я б цінував речі не за те, скільки вони коштують, а за те, що вони означають. Я спав би менше, більше би мріяв, розуміючи, що коли ми заплющуємо очі бодай на хвилину, то втрачаємо шістдесят секунд світла. Я б ішов, доки всі стоять, я б не спав, доки інші сплять, я б слухав, коли інші говорять, і над усе насолоджувався б чудовим смаком шоколадного морозива.
         Якби Бог обдарував мене ще однією миттю життя, я б одягався скромніше, вилежувався б на осонні, підставивши теплим променям не тільки своє тіло, а й душу. Господи, якби я почувався скривдженим, то б списав усією своєю кривдою кригу й зачекав, поки зійде Сонце. Я б намалював на зорях мрією Ван Гога поему Бенедетті, а пісня Серрат стала б серенадою, яку б я подарував Місяцю. Я б скропив слізьми прекрасні троянди, щоб відчути біль од їхніх колючок і яскраво-вогненний цілунок пелюсток...
         Господи, якби в мене залишалося ще трохи життя, я б не змарнував жодного дня, не сказавши ближнім, яких я люблю, що я їх люблю. Я б переконав кожну дорогу мені людину в моїй любові та жив би, закоханий у любов. Я б пояснив усім, хто помиляється, вважаючи, що вони перестають закохуватися, коли старіють, не розуміючи, що старіють, коли перестають закохуватися! Дитині я б подарував крила, проте дозволив би їй самій навчитися літати. Людей похилого віку я б переконав у тому, що смерть приходить не зі старістю, а із забудькуватістю.
         Я так багато чому навчився у вас, люди! Я збагнув, що всі ви хочете жити в горах, не розуміючи, що справжнє щастя приходить тоді, коли ми підіймаємося вгору. Я збагнув, що з тієї миті, коли новонароджене немовля вперше стисне в своєму малесенькому кулачку татків палець, воно більше ніколи його не відпустить. Я збагнув, що людина має право дивитися на собі подібну звисока тільки тоді, коли допомагає тій піднятися.
         Є стільки речей, яким я міг би ще навчитися у вас, люди, але насправді вони навряд чи стануть у нагоді, тому що, коли мене покладуть у цю скриню, я, на жаль, вже буду мертвий.
          Тільки тут, у єдиному цьому місці захотілося заперечити Майстрові. Спровокований на прощальне слово лікарським присудом 1999 року – жити залишилося чверть року, не більше, Маркес подолав підступну недугу Щоденником. Невдовзі має побачити світ його ІІ том. Але поет велить не перебивати... Перепрошую... Слухаємо уважно.
         Завжди кажи так, як відчуваєш, і роби те, що думаєш.
         Якби я знав, що сьогодні востаннє бачу тебе сплячою, я б міцно обійняв тебе і молився Богові, щоб Він зробив мене твоїм анголом-охоронцем. Якби я знав, що більше не побачу, як ти виходиш із дверей, я б обійняв, поцілував би тебе і покликав би знову, щоб побути з тобою хоч якусь часинку ще. Якби я знав, що нині чую твій голос востаннє, я б записав на плівку все, що ти скажеш, щоб слухати тебе знову й знову – нескінченно. Якби я знав, що це останні хвилини, коли я бачу тебе, я б сказав: «Я кохаю тебе» – і не гадав би, дурень, що ти це й без мовленого знаєш.
         Завжди є завтра, і життя надає нам ще одну можливість, щоб усе виправити; але якщо я помиляюся, і сьогодні це все, що нам залишилося, я б хотів сказати тобі, як сильно я тебе люблю і що ніколи тебе не забуду.
          Ні юнак, ані старий не може бути впевнений, що для нього настане завтра. Сьогодні, можливо, останній раз, коли ти бачиш тих, кого любиш.
         Тому не чекай чогось, а зроби це ту ж мить, оскільки, якщо завтра не прийде ніколи, ти жалкуватимеш про той день, коли в тебе не знайшлося часу для щирої усмішки, міцних обіймів, єдиного поцілунку, - жалкуватимеш, що ти був надто зайнятий, аби здійснити останнє бажання.
         Підтримуй близьких тобі людей, шепочи їм на вухо, що вони дуже тобі потрібні, люби їх і поводься з ними ласкаво, знайди час для того, щоб сказати; "мені шкода", „пробач мені, будь ласка" і "дякую", а також усі ті слова любові, які тільки знаєш.
        Ніхто не запам'ятає тебе за твої думки.
        Проси в Господа мудрості й сили, щоб говорити про те, що відчуваєш. Покажи твоїм друзям, наскільки вони важливі для тебе. Якщо ти не скажеш цього нині, то завтра буде таким самим як учора. І, якщо ти цього не зробиш ніколи, вже ніщо не матиме для тебе значення.
        Здійснюй свої мрії. Ця мить настала.
         ...Умів любити й мій батько, Никанор Григорович Грабовський, що народився сумного вересня при початку минулого століття в хатині лісника Григора Арсеновича Грабовського – ліс так і називається в народі Грабовський, Ви проїздите повз нього, читачу, дорогою на Таращу. Йому, як і всім іншим ровесникам ХХ століття, випала неймовірно страшна доля заручника тоталітаризму. Кривавого й безпощадного. Маркес у своєму знаменитому романі «Сто літ самоти» подає образ падре Никанора, який волів покласти власне життя задля спільного блага. Батько бачив у ньому щось надто близьке, якийсь реальний перегук доль і поколінь. Адже він усією душею повставав за звільнення народу з підлого зашморгу безправ’я , меншовартості, класового самоїдства. Та до здійснення своєї мрії, на жаль, не дожив – до реального шансу, даного Україні Ласкою Божою стати незалежною державою, до реабілітації Тодося Григоровича, дорогого брата, сільського вчителя, замордованого нелюдами тільки через те, що хотів навчати українських дітей української мови, до видання своїх спогадів – три перші зшитки перестрашена матінка спалила, погортавши їх, то батько розпочав усе спочатку, щоправда, вже з деякою оглядкою, щоб Євгенія Дем’янівна знову не вдалася до надто звичної для українців справи – боротьби зі страхом. За чоловіка. За себе. За дітей...
          Цікаво, що невдовзі після батькової смерті... з’явився дивовижний мультик, здається, мадярського виробництва, з відважним мишеням Ніком Грабовським у головній ролі – своєрідний стимул для сина. Та все ще лежить батькова праця, чекає терплячих рук і, як не крути, слушного часу.
          А от цього мені Олесь Терентійович і в засвіті не пробачить. Доки не здійсню батькову мрію... Бодай у видавничому вимірі.
         …Повідав біль свій років із надцять тому Петрові Перебийносу... А він: "Пам’ятаєш, як ти мені розповідав про поїздку з Гончаром до Яновського? За кілька день у мене вірш тоді ж народився. Послухай:
          Коли серпанок вереснів і спотикався на підкові, ішов степами Словосій у вишиванці волошковій. Стелився дим йому до ніг, отава дихала медами. А він осінньо занеміг над полиновими слідами. Полин-провидець голубів, тягнувся в розпачі до нього: "Не покидай німих рабів! Тяжка їм випала дорога…" Ступав по зорях Словосій. Темніло Сонце в тиші ранку. Але світилась між лісів сумна сорочка-вишиванка".
         …Злилися для мене в цій ліричній мініатюрі Гончар, Довженко, Яновський та й уся когорта письменницька, виліплена Господнім Словом, не тільки дивовижною причетністю до вересня – коли вже не літо, але ще й не осінь – а й вродженим плеканням, утривавленням у просторі й часі, споконвічної краси народної долі. Долі, суголосної з долею українського краєвиду. Скільки його не нищено, як не плюндровано, а він живий у наших серцях, як сама кров, як душа. І вічні блакитні вежі під орлиним нашим небом – чи не Божа Ласка, дана Україні для утривавленні її у хлібі насущному?!
          Духом Святим і переможемо – в утвердженні краси людяності.
          …Невже ця мить настала?!

В. Грабовський "ПІСНЯ СОНЦЕТРИВАННЯ"

Tue, 19 Aug 2008 07:30:09 GMT

Віктор Грабовський

ПІСНЯ СОНЦЕТРИВАННЯ

Закоханим у життя присвячую

Розкотурхує душу не навіжений розмай, –
поривають у юність одчайні травневі грози.
Все у світі Господнім просить:
запам’ятай!
Гріх зректися краси
через ворожі прогнози.
За тисячоліття біжке тут ярітиме океан
і лиш небо згадає
наші найперші світанки.
Але так, як і нині,
страждатиме серце од ран
в того мрійника, що таки сподобився Ітаки.
Зацвітатимуть райдуги,
голублячи небокрай,
блискавиці кресатимуть
пшениці неозорі...
Хтось придумає – вкотре?! – найімовірніший
рай,
що нащадкам скидатиметься
на бридкий лепрозорій.
Ми перейдем це коло! І зустрінемось, вірю,
знов
там, де райдуга п’є нашу долю,
бо долею зветься,
де Спасенна планета випручується з оков
скрижанілого серця... Не чутно його...
Чи заб’ється?!
Все залежить од нас! Пам’ятатимемо віки,
хто й навіщо
божисту природу нам патрав.
Та воскресне вона, як месія з Ятрань-ріки,
і допевниться світ: Україна –
то сонячна ватра.
Не клятьбою ми дужі, а вірою в рідний край,
що зродив нас
і має від цього батьківську радість.
Праця – наша молитва і подвиг, і рай,
тільки з нею і в ній
ми щасливі насправді.
Українського серця не спаплюжена таїна
озоветься всесвітньою хатою – піснею, садом...
І скажіть, найдорожчі,
яка в тому ваша вина,
що до ворога ф а т у м
зненацька повернеться задом?
Доглядай рідне слово, кохайся
в божистій красі,
що дарують нові небеса,
спопеливши криваві кайдани,
і не піддайся звірюці,
що ріжками в мозку засів,
ніби все перейде: Україна, свобода, майдани...
Ми зустрінемось там, де на подвиг
закличуть гаї,
де серця не ховатимуться
в недолугості виборчих списків,
а якщо хто крамолу в душі молодій
затаїв,
того вмить зачаруєм
суцвіттями
всміхнених писків.
Адже нам Україну дано, як останній рубіж
в боротьбі за Любов,
котра кров’ю цвіте – не маком.
Почуваймося зорями, що працюють
для росяних збіж,
задля мудрої радості, нараяної Зодіаком.
Ми приречені знищити
нице рабство пітьми!
Мужньо сяймо сьогодні,
не відкладаймо
на завтра,
котре можуть украсти,
зробивши нас просто дітьми,
які не укмітили:
воля – порожня кварта,
якщо в тій кварті
не те, чого ми варті.
Не пославісь нам, Господи, ні Вашінгтона,
ні Бонапарта,
то пошли бодай Клеопатру.
У сонцетриванні,
в одвічнім огромі борінь
загартуємо
серце
козацькою мужністю
бою.
Станьмо силою світла,
що сходить у світ озорінь
Духом праведності –
Шевченковою
Любов’ю.
30 травня 2007р.
------------------------
Літературна Україна” № 19 (5257), 22.05.2008 р.

В. Грабовський "ЛЮБОВ САМА ВРІВНОВАЖУЄ ДОЛЮ" (початок)

Tue, 19 Aug 2008 06:28:40 GMT

Віктор Грабовський

ЛЮБОВ САМА ВРІВНОВАЖУЄ ДОЛЮ

СВЯТИЙ, ЩИРО ЗАКОХАНИЙ В УКРАЇНУ

Напрочуд яскравий приклад справді унікальної особистості: понад чверть століття народи всієї планети тримали його в полі свого духовного зору, як посланця вищих сфер, як надію на те, що їхні молитви почуто, що добрі їхні справи зміцнюють, утривавлюють віру. Адже без таких добрих справ, без належної самопосвяти віра, як сказано, буде мертвою… А він якраз і став отим істинним взірцем добрих справ, аби утвердити, порятувати нашу віру в божественнее призначення людини.

Десь із чверть століття тому на запитання італійської журналістки, чому свого часу, вітаючи прихожан у Кракові, кардинал Войтила простягав руки перед собою, а тепер ось уже звичним жестом здіймає їх угору, – лагідно всміхнувшись, Іван Павло II відповів:

– Бо тепер обіймаю більше!

Ми не станемо відбирати хліб у знавців історії Церкви (Костелу), традицій Ватікану чи таємниць богослужіння, бо на те вони й фахівці, аби знатися на цих справах якнайліпше. Не переконуватимемо Вас, дорогий читачу, й у тому, наскільки визначне місце посідає Кароль Юзеф Войтила – Іван Павло ІІ – в історії Польщі та людства. Про це більше відомо саме Вашому серцю та невдовзі стане відомо світовій історії. Але все ж таки робимо досить скромну спробу розповісти передовсім про Людину мистецтва слова, Людину, що стала його – слова – повноважним представником на грішній нашій Землі. Адже недарма Слово було у Бога і Слово було – Бог.

Талант поета Божою милістю прилучив його до невсипущого пильнування світу значно раніше, ніж будь-кого з наших сучасників, – усе своє свідоме життя Кароль Войтила молився, творив

у дусі й слові Храм суспільної гармонії, мужньо прокладаючи своїй Вітчизні шлях Надії та Віри – із пекельного лабіринту класового самоїдства. Молитва стала найвищим, істинним сенсом буття, поєднавшися з поезією. Чи видобував камінь у каменоломні хімічного заводу "Сольвай", де й запізнався з солоною вартістю праці, чи доносив ближнім правду про красу вчинку, жесту і слова як артист і режисер водночас, а чи дбав про незнищенність краси людської душі в проповідях і службах яко священик,— завжди його вела відповідальність за долю Польщі, вірність Святим Заповідям.

– Цілунок, яким припадаю до польської землі, має для мене особливе значення, – зізнався Іван Павло ІI під час других своїх відвідин Жечі Посполитої. –

Цим поцілунком я немов припадаю до неньчиних рук, – адже Вітчизна є нашою земною Матір'ю!

Повчальним докором звучать ці слова Сумління світу,

як називають Кароля Войтилу чи не на всій планеті, для тих зокрема, хто, називаючи себе громадянами Всесвіту, забуває про синівський борг перед земною матір'ю. Адже зовсім неспроста кожен із нас приходить на цей світ саме в тій чи тій точці планетного буття, – без вірності материнській землі, без усвідомлення своєї громадянської відповідальності за її долю будь-які розмови про всесвітнє громадянство є лиш невіглаським белькотінням.

Він – це щось абсолютно інше, небувале досі… Власне, приклад невсипущої земної молитви Кароля Войтили, вистраждана ним любов до рідної Польщі, земляків і землян, якраз і стали взірцем служіння вселюдським ідеалам, котрий захоплює багатьох українців.

ІВАН ПАВЛО ІІ СВІДЧИТЬ

Ось якими високими словами звертався Іван Павло ІІ до нас, уперше ступивши на українську землю:

"Вітаю тебе, Україно, відважний та стійкий свідку приєднання до цінностей віри. Скільки ти вистраждала, щоб у важкі хвилини відстояти свободу віросповідання! – мовив посланець миру й братерства, прибувши на Бориспільське летовище. А відтак, можливо, несподівано для багатьох, пролунало й вельми промовисте зізнання-пророцтво: „Мені спадають на думку слова святого апостола Андрія, який, як каже традиція, побачив над київськими горами сяйво Божої слави. І це сталося з бігом століть через хрещення князя Володимира та його народу.

Але видіння, яке мав Апостол, не стосується тільки вашого минулого... Здається мені, що очима серця насправді бачу, як по цій вашій благословенній землі поширюється нове світло: це те світло, яке випромінює оновлене підтвердження вибору, зробленого далекого 988 року, коли Христос був прийнятий українським народом як "Дорога, Правда й Життя".
Цей візит став не тільки визначальним, а й повчальним актом державо і націєтворення – він поєднав на ворожі табори поділений світ у велику Божу родину. І це зрозуміли навіть вороги його благословенної місії.

"Не дайте сильним світу цього губити людину", закликав Кароль Войтила діячів політики, культури, науки та підприємництва словами Володимира Мономаха, підкресливши цим, що

звертається до нас, як до щирих однодумців: «Дорогі українці, якраз християнство дало натхнення вашим найвизначнішим мужам культури й мистецтва, воно щедро зросило моральне, духовне і суспільне коріння вашої країни. Хотів би пригадати при цьому слова вашого співвітчизника, філософа Григорія Сковороди: "Усе минає, тільки любов після всього зостається. Усе минає, але не Бог і не любов".
Як Пастир католицької Церкви хочу підкреслити мою високу оцінку того факту, що преамбула Конституції України пригадує своїм громадянам "відповідальність перед Богом". Без сумніву, такою була і точка зору вашого Григорія Сковороди, коли він запрошував своїх сучасників на перше місце ставити завдання "зрозуміти людину", шукаючи для неї шляхів, відповідних для того, щоб остаточно вивести її з глухих кутів непримиренности та ненависти." Чом не приклад усім тим, хто мислить себе елітою?!

Здавалося б, офіційний візит не потребує такої неймовірної самовіддачі, Тим паче, що Папа зовсім підупав на здоров»ї після злочинного замаху на своє життя. Але у Львові, перед церквою Різдва Пресвятої Богородиці він був неперевершений:
"Дорога молоде, – мовив Кароль Войтила, – ваш народ переживає важкий і складний перехід від тоталітарного режиму, що пригнічував його протягом стількох років, до, нарешті, вільного й демократичного суспільства. Свобода, однак, вимагає сильного, відповідального й зрілого сумління. Свобода вимо-глива, і, в певний спосіб, коштує більше, ніж неволя. Тому, обіймаючи вас, як батько, кажу вам: вибирайте вузьку дорогу, – ту дорогу, яку Господь вказує вам через свої заповіді. Це слова правди й життя. Дорога, яка часто здається широкою й зручною, потім виявляється облудною та хибною. Не переходьте від неволі комуністичного режиму до неволі споживацтва, що є іншою формою матеріялізму, який, хоч і на словах не відкидає Бога, однак заперечує Його фактами, виключаючи Його з життя".

          Звертаючись до юних душ, Владика благав їх усвідомити, що майбутнє України великою мірою залежить від тієї відповідальности, яку вони зуміють узяти на себе. Бог не забариться, щоб благословити ваші зусилля, якщо спрямуєте своє життя на великодушне служіння родині й суспільству, ставлячи спільне добро вище від особистих інтересів, запевняв Іван Павло ІІ. Справжня ж бо цивілізація, насправді, не вимірюється тільки економічним поступом, але, в основному, людським, суто моральним і духовним розвитком народу.
      "Дякую Богові, що дав мені радість зустрітися з вами, – зізнався Папа. – Перед тим як залишити вас, хочу додати останнє слово: любіть Церкву! Вона є вашою родиною й духовним храмом, живим камінням якого ви покликані бути. На вашій землі Церква має особливо привабливе обличчя через розмаїття традицій, що її збагачують. Прямуйте і зростайте у дусі братерства, з'єднані так, як сьогодні, щоб відмінні традиції не були приводом для поділу, а радше заохотою до взаємного пізнання й взаємної пошани.
          Нехай на цій дорозі вас супроводжує Пресвята Богородиця… Любіть Її і слухайте Її. Вона навчить вас, як зробити з самих себе щирий і великодушний дар Богові й братам. Вона спонукає вас шукати у Христі повноту життя і радости. Таким чином, ви станете у Церкві новим поколінням святих вашої землі, вірних Богові й людям, станете апостолами Євангелії, насамперед серед ваших ровесників. Вашою духовною поживою нехай буде Євхаристійний Хліб, нехай буде Христос. Приймаючи Його у Пресвятій Євхаристії, назавжди залишитеся у Його любові й принесете щедрі плоди. І якщо інколи дорога стане крутою, якщо дорога вірности Євангелії буде здаватися вам занадто зобов'язуючою, бо вимагатиме жертви відважних виборів, пригадайте про нашу зустріч. Таким чином ви зможете наново пережити той ентузіязм визнання віри, що ми сьогодні разом зробили: "Господи, до кого підемо? У Тебе є слова життя вічного!". Повторюйте це визнання віри й не бійтеся! Христос буде вашою силою й вашою радістю."
           А на львівському летовищі, прощаючись із нашою країною, Папа висловив унікальні думки, бо не тільки пророчі, а й вкрай необхідні нам:
          "Мені спадають на думку слова вашого великого поета Тараса Шевченка: "В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля". Українці, в родючу землю ваших традицій заглиблюється коріння вашого майбутнього! Разом зможете його будувати; разом зможете вийти назустріч викликам сучасности, натхнені тими спільними ідеалами, які становлять незгладну спадщину вашої минулої і недавньої історії…
         …До побачення, Україно! Словами твого великого поета також і я благаю: "О, Боже сильний і правдивий", благослови дітей Твоєї країни – "землі... стократ политої криваво, колись преславної землі!". Дорогі Брати і Сестри, також я кажу разом із вашим поетом і з вами: нехай завжди береже тебе Господь, "О, святая! Свята батьківщино моя!"
          Молю Всемогутнього Бога, щоб благословив тебе, український Народе, і щоб зцілив усі твої рани. Його велика любов нехай наповнить твоє серце і нехай провадить тебе у третє тисячоліття християнства до нового майбутнього. В ім'я Отця і Сина і Святого Духа!"

Чи можна забути його слова, сказані перед усім світом?! Адже це слова не тільки любові й поваги – це й слова щирої віри в наше майбутнє.

"Любов сама врівноважує долю", – цей рефрен звучить і в одному з його поетичних псалмів, де наше пощоденне бачення проблеми "праця-гроші-хліб", не втрачаючи своєї пронизливої правдивості, нараз постає сферою духовною. Чи вдалося кому точніше сказати про сенс буття? Можливо. Та в даному разі – за цитованим афоризмом – бачимо сам триб життя Кароля Войтили. А він переконує: слово завжди мусить перебувати з тими й серед тих, кому по праву належить. Адже тільки тоді воно спроможеться здійснити свою місію – воскреснути в душах і на устах спраглих Його Божественної суті. Але для цього земне Слово має бути Совістю.

Він творив себе, прислухаючись до світлих вібрацій внутрішнього, потаємного слова. В пору шкільної науки – перший учень, а згодом і голова Товариства Пресвятої Діви Марії. У роки фашистської окупації – постійна й неухильна участь у патріотичному русі опору. Це був час великого змужніння душі, постійного наближенням її до святої своєї земної місії. За тоталітарної системи, що перемогла у пекельному двобої зі своєю власною, хоч і деформованою расовою винятковістю подобою, Рух опору став осмисленням суті речей у законах життєруху, що заводять людство на манівці, вибиваючи його з ритму космічного оркестру. В Неговицях а чи Кракові, де в пам’ятку людям його тодішні проповіді, вам не тільки старе, а й мале перекаже про святу засторогу Кароля Войтили: не допускайте хаосу в душі.

Див. продовження

В. Грабовський "ЛЮБОВ САМА ВРІВНОВАЖУЄ ДОЛЮ" (продовження)

Tue, 19 Aug 2008 06:18:59 GMT

Віктор Грабовський

ЛЮБОВ САМА ВРІВНОВАЖУЄ ДОЛЮ (продовження)

ЗАПОВІТ, ЯКИЙ ЗАВЖДИ З НАМИ

Боротьба за самопосвяту людської душі, за справжнє олюднення людства й стала основою пасторської та мистецької діяльності Кароля Войтили. І це ми, дорогий читачу, мусимо добре пам’ятати.

Маємо пам’ятати й те, що чутки й недомовки про національність матері понтифіка були рішуче потверджені Координаційним центром УГКЦ із підготовки Його візиту в Україну. Зрештою, потвердження цілком закономірне, зумовлене ж бо не якимись політичними забаганками, як це намагалися довести противники візиту, а суто пасторським покликанням і належними людськими почуваннями – Іван Павло ІІ давно мріяв про те, щоб уклонитися Батьківщині своєї матері Емілії з православного роду Качоровських. До речі, під час останнього свого візиту до Польщі Папа зустрічався з представниками української спільноти у Варшаві та Кракові, а доктор Ісидор Нагаєвський у праці "Історія римських Вселенських Архієреїв" зазначає, що кардинал Войтила (ще до обрання його Папою), перебуваючи у Сполучених Штатах Америки, вступив до Українського Інституту в Гарварді, де й посвідчив під час кількагодинної доповіді, що його матінка була українкою і саме їй він завдячує своєму знанню української мови. Себто, Папа її ніколи не вчив, а просто пам’ятав із дитинства…

Він взагалі вирізнявся й своєрідним ставленням до різних мов, і часом чудернацькими способами опанування законами мовлення на них. Неабияк страждав, коли не розумів, якою мовою до нього звертається мирянин. Адже зі своєю добротворчою місією Папа об’їздив сотні держав і тисячі міст! Ця місія навряд чи стала б можливою, якби він без належної поваги ставився до різноплемінних мовців. У тім то й річ, що до його природнього потягу вивчати й знати якомога більше мов, додавалася й щира любов до людей, прагнення бути кожному близьким і зрозумілим. Як же було не пригадати влучного прислів’я, мудрої приказки, дотепний народний анекдот, зустрівшися з німцями, французами чи й українцями?

Нашим родичам у діаспорі, між іншим, відомий і той достеменний факт, що в м. Пассаїку, США, живе такий собі українець, лікар Борис Филипчак, свого часу (чи не за велінням долі?) посвоячений з Папою Іваном Павлом ІІ. Отож пан лікар запевняв добродія Нагаєвського, що Кароль Войтила в тісному колі завжди і то залюбки згадував українське походження своєї нені не тільки з великою синівською шанобою – Папа пишався цією обставиною. Качоровські були греко-католицького обряду, а згодом, як це трапляється в житті й нині, просто сполонізувалися.

Чи потрібно наголошувати на цьому факті? Мабуть, ні. Але факти для того й даються нам, аби служити історичній правді. Тому й розповідаємо про наближеність до нас понтифіка не для того, щоби щось підкреслити, чи когось образити – правда про джерело щирої любові Папи до України лежить на поверхні. Її просто потрібно знати. Це ж так по-людськи!

"Любов сама врівноважує долю..."

Кароль у юності дуже часто згадував своє перше – разом із батьком – паломництво на Ясну Гору в Ченстохові. Тоді молитва ніби сама вела його до усвідомлення місця божественного спілкування людини з Господом. На той час він уже давно був сиротою – надто рано втратив матінку, а згодом і старшого брата Едмунда, військового лікаря, котрого дуже любив. Якщо дві такі любові разом – одна за одною – покидають тебе на цьому світі, що маєш думати про себе і своє пробування в ньому? Напевне, вже тоді хлопець мав підстави розчаруватися в Ласці Божій, зневіритися, озлобитися на цей жорстокий світ, який тільки те й знає, що забирати найдорожчих тобі людей. Але Кароль відав, либонь, і щось інше – щось таке, що не давало йому спіткнутися, занепасти духом. Незважаючи на те, що по смерті матері довелося сьорбнути лиха по саму завязку. Та материнська любов усе ж ясніла в серці, зогрівала… Він і молився немов разом із матір’ю – за себе, за неї, за весь білий світ.

Істина відкрилася йому, як спалахує день у сяйві Сонця: "Будьте досконалими, як Отець ваш небесний". Ці слова Христові, ніби зняли з очей полуду – отже, можна?! І ще: "Ідіть, і зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа". Отже – треба? Тоді хто ж, як не він?!

Згадаймо повідане вище: підліток, школяр – і голова Товариства Пресвятої Діви Марії. Мабуть, неабияким насправді потрібно було бути сиротою, щоб у тебе так одразу повірили люди? Але шлях його щойно розпочинався. Громи і кров жахної війни ще тільки підстерігали світ ніби десь далеко попереду, проте відповідальність за долю світу всього вже тяжіла над ним, як дамоклів меч. Отож мусів готуватися: мав потребу не тільки віднайти себе у собі, спізнати себе до дна душі своєї, а й вистояти у двобої зі злом. Як тут не пригадати приголомшливе пророцтво отця Піо? Та про це – трохи згодом… А зараз маємо змогу зануритися в океан почувань юного Кароля, вслухатися в його "Пісню про потаємного Бога",створену в нейморвірно складний час боротьби за незалежність Польщі.

І. УЗБЕРЕЖЖЯ , СПОВНЕНІ ТИШІ

З порогу вже проглядаються далекі заплави тиші.

Не перефуркнеш туди, як птах.

Мусиш стати й вдивлятись

усе глибше й глибше,

доки не зможеш душу дістати із дна.

Споглядань там жодна зелень не наситить,

не повернуть очі з баговиння.

Хоча й гадав: схова тебе життєве сито

від Життя на глибинах.

З нурту того – пам’ятай – вороття незнані.

Сповитий вічною красою тайни,

Тривай же! Без павз у ширянні

тіней, мусиш тривати

все ясніш – як востаннє.

Та все ж поступаєшся перед Кимсь, хто звідтам надходить,

замкнувши тихо по собі двері маленької хатки,

й стишує крок звідтоді

– ця тиша влучає найглибше.

То Приятель. Подумки завше вертаєш

до зимнього ранку того.

Стільки літ уже вірив і знав достеменно,

а все ж не позбувсь подиву свого.

При лампі схилившись в снопі згори перев’язанім світла,

не піднімаєш обличчя, бо хронік –

і вже не знаєш, чи ген далеко постать привітна,

чи в заплющених віч безодні –

Він там. А тут, крім тремтіння, – нічого,

окрім тіней віднайдених істин –

ах, залишається ще дрібка подиву мого,

що постане вічності гідним змістом.

Поки море сприймаєш у відкриті зіниці

в іпостасі хвиль колобіжних,

здається, що потонуть у тобі всі глибини і геть всі границі –

щойно ступиш у хвилі лоно,

але ж тобі верзлося:

море в мені розлилося

такою холодною тишею, наче лід.

Втонути, втонути! Перехилитись і потім сповзати звільна,

поминувши в тім відпливі східці,

котрими збігає тремт –

тільки душа, людська душа, живлющого струму призвідця,

в краплі скресла душа.

Зовсім інша стихія світла.

Хутко все поглинають води

й розчиняють в глибокій тиші

– світло ж від хвиль мінливих відриває жагучі зблиски

і море поволі гасне, а ясність надходить.

Тоді аж, немов на долоні, в свічадах далеких та близьких

тінь власну бачиш.

Як заховатись в тім світлі?

Прозорості явно не стачить,

а ясність сяє скрізь.

То ж – глянь у себе. То Приятель,

що є лиш іскрою і Яснотою живою.

Усвідомивши в собі ту іскру,

вже нічого не помічаєш,

і не чуєш, якою сповитий Любов’ю.

Любов мені все з’ясувала,

любов мені все розв’язала –

тому ж і вклоняюсь Любові,

хоч де б Вона пробувала.

А ставши долом, відкритим для течій тихих,

що не знають бурхливих хвиль, не опертих на райдужні стебла,

вельми тішуся з ніжної хвилі, що світло несе в глибини,

і та яснота в непосрібленім листі диха.

То ж у цій тиші таємний я – лист,

увільнившись од вітру,

вже не сумую за жодним з опалих днів,

бо знаю про день падолисту.

Хтось довго схилявсь наді мною.

Тінь не втяла окраїни брів.

Ніби сповнене зелені світло,

ніби зелень, але без квіту,

зелень аж невимовна, – в ній краплями світить крів.

Те нахиляння добре, сповнене холоду й жару,

в мені воно завмирає, хоч і трива наді мною,

а даленіючи – жухне, та лиш так

стає вірою

і снагою.

Те нахиляння добре, сповнене холоду й жару,

справжня нечутна взаємність.

Сповитий в таких обіймах – мов хліба запах домашній,

що подив народжує й тишу, тишу без слова,

котра нічого не тямить про нинішнє чи вчорашнє –

в тій тиші здіймаю до неба нахиляння Бога.

Бог, якщо прийметься в серці, – мов квіт,

тепла літнього спраглий.

Прилинь, о світло, з глибин безмежного дня

на берег моєї відради.

Плинь не за близько неба

й не далі стрічі.

Той погляд запам’ятай, о серце,

в котрім на тебе чекає вічність.

Схилися, серце, стань, о сонце прикряжне,

очі свої примруж

над квітом недосяжним

одною з руж.

Що то значить: я стільки помічаю, коли не бачу нічого,

коли аж ген по-за овидом останній розтанув птах,

коли хвиля шклом його вкрила, – я пірнаю надовго,

з птахом занурююсь разом у нурт холодного шкла.

Бачу тим менше, чим більше напружую зір,

і води, схилившись над сонцем, тим ближче мій образ приносять,

чим далі од сонця відсува його тінь,

чим далі тінь відсуває мене від сонця.

Та в мороці стільки світла,

скільки зваби у ружі розквітлій,

скільки Бога, що сходить

на берег душі.

17.

Майстре, візьми мене до Ефрему та й залиш там при собі,

де тиші стрімкі узбережжя на пташиних спадають крилах,

як зелень, як буйна хвиля, веслом не замутнена обіч,

як коло широке у морі, не спуджене тінню насилля.

Спасибі, подалі від гаму місце душі спонараяв

і в нім пробуваєш охоче, убозтвом оточений дивним,

безмежний, ледь мітку маленьку займаєш,

пустельні кохаючи краєвиди.

Бо Ти – справжня Тиша, велике Мовчання,

візьми ж, нарешті, й мій голос,

а дай лиш тремтіння Твого Існування,

тремтіння вітру в дозрілім колосі.

ІІ. ПІСНЯ ПРО НЕВИЧЕРПНІСТЬ СОНЦЯ

Твій погляд, занурений в душу, мов сонце, що впало на листя,

збагачує враз те буяння глибинну прозорість Природи,

купаючи в щедрім промінні

– Майстре, мерщій озовися,

що станеться з листям і сонцем? – вечір надходить.

А тепер подумайте, шановний читачу, хто з них суголосніший, сучасніший Вашій душі: теперішні модерністи, чи тодішній Кароль Войтила? Як бачимо, сучасність – явище радше психологічне, ніж суто часове… Він і залишиться нашим сучасником навіть не тому, що жадають цього Святі Отці, а тільки через те, що дістався Вашого серця. Це і є справжня Поезія.

ЧАС – НЕ ВСЕСИЛЬНА СУБСТАНЦІЯ

Отже сталося так, як і мало статися: 13 травня 1981 р, о 17 год. 17 хв. XXстоліття потрясла подія, котрій судилося незмірно прискорити час, увиразнивши сили, що вчинили замах на слово Правди, мовлене про долю світу. Стріляючи у Слово, стріляли у Совість людства. У нашу з вами – також. Але Іванові Павлові IIдовелося потвердити цю істину власною кров'ю. Мабуть, інакше людство годі було розбудити? Адже брата нашого, Авеля, хотіли убити не з гордині чи заздрості – з ненависті.

Так убивали – й не раз! – українське слово. Убивали саме зненависті, відчуваючи в ньому недосяжність краси, що плекала гармонію душ, почуття справедливості. Убивали тому, що воно будило совість. Але слово завжди мусить вистояти там, де відведено йому долею. Саме так, як велить совість. Адже це в ЇЇ вічно святому голосі відчуваємо незриму присутність Господа! І нині, і повсякчас.

А понад 60 років тому, окрім Біблії, рушника й чистої кошулі, в його валізці лежало лишень дві крумки черствого хліба між якими світилося кілька шматочків сала. Потяг на Рим запізнювався, але юнак навіть не помітив цього: вчорашній слухач конспіративної духовної семінарії, примостившись у закутку катовіцького вокзалу, цілковито поринув у молитву. Це спілкування з Господом давно стало духовною необхідністю. Вкотре першматувавши планету, людство щойно лиш опритомнювало по страхітливій у своїй жорстокості, неймовірно цинічній, облудній катастрофі. Та чи скористає з її кривавих уроків? Чи відкриються врешті-решт людські серця Святим Заповідям? Совість усіх поколінь, які полягли за Вітчизну, вогненно пульсувала в цій молитві. Сягнувши Божих високостей, вона сяяла світові, плекаючи в ньому Віру, Надію, Любов. Через багато років ця мить повернеться до Кароля Войтили прекрасним афористичним озорінням: "Любов сама врівноважує долю..."

Народжений з любові офіцера війська польського до скромної вчительки, Кароль ніколи не уточнював місця свого народження, хоча й ближнім його було відомо, що неня Емілія народжувала його в рідному селі Чанєц, неподалік від містечка Вадовіци. Напровесні 1920 р.у Вадовіцах лютувала якась пошесть, отож подружжя вирішило не ризикувати даремне... То більше, що первісток їхній, синєоке янголятко, ще немовлям полишило їх, бідолашних закоханих... А нашого юнака підстерігало чимало спокус –у вадовіцькій гімназії, в Ягеллонському університеті, на театральному кону, де Каролю пророчили неабиякі успіхи. Та все ж він обрав урешті-решт ... конспіраційну духовну семінарію в Кракові. А вже в грудні 1946 р. і вирушив потягом до Катовіц, аби звідтам дістатися Італії – студіювати теологію в Римі. Чимало містичного траплялося на цьому шляху, та, мабуть, ніяк не випадає поминути вже згадуване пророцтво о. Піо з кляштору капуцинів у Сан Джовані, почуте 1947 року: "Ти станеш Папою! Але... бачу кров на твоїй сутані..." Ні, зовсім не просто було встояти хлопцеві на ногах – мало того, що міг загинути у ворожих застінках, ба, й передчуття слави могло погубити...

І сьогодні далеко не все нам відомо з історії того підлого замаху на життя Івана Павла ІІ. Проте все пильніше й пильніше прикипають небайдужі погляди до італійського криптоніму Тріанголо, що його перекладають як трикутник. І стає все очевиднішим: драма, що розігралася 13 травня 1981 року на майдані святого Петра в Римі – лиш один із варіантів найбруднішої змови комуністичних спецслужб і криміналітету. Так званий "болгарський слід" був лише камуфляжем, яким досить ефектно скористали злочинці-замовники. Під час ретельного слідства невдалий убивця понтифіка розповів про кілька десятків заздалегідь продуманих варіантів замаху. Послідовно називаючи ці варіанти, він спершу заявляв про себе як про терориста-одинака, згодом пригадав ще й турецьку мафію, врешті назвав і кількох болгарських дипломатів. Але по чотирьох роках розслідувань перед італійським судом стали й кількоро громадян Туреччини з організації "Сірі вовки". Зрештою, основний злочинець почав удавати з себе божевільного, відмовившись од усіх раніше даних свідчень. Усе – як у будь-якій іншій "глухій" справі. Проте десять років тому в італійській пресі, можливо, з подачі полковника В. Шеїмова, котрий перебрався до США раніше, з’явилися публікації про причетність до замаху декого з технічних співробітників Ватикану, що були агентами КГБ. Офіцер запевняв, до речі, відповідні інститути, що таємне розпорядження про вбивство Папи було підписане Ю. Андроновим ще 1979 року.

Як ми знаємо, Кароль Войтила простив убивцю, твердо переконаний, що націлювала на нього зброю одна рука, проте керувала кулею – інша. Відомо й те, що тема вселенського прощення – провідна в його творчості, зокрема драматичній. Назвемо тут принагідно драми "Йов", "Єремія", написані у роки підпілля. Але, мабуть, мало хто знає, що драма Папи "Брат нашого Бога", написана ще раніше, вдало екранізована не так вже й давно відомим кінорежисером Кшиштофом Зануссі. Проте своєрідній екранізації у творчості Папи піддається майже все. Ясна річ, це свідчить не про ефемерність його поетичних образів, а саме про неймовірну яскравість і психологічну глибину буквально кожної фрази.

Пригляньмося бодай до цього уривку, опублікованому в одній з українських газет на 40-й день відходу понтифікат в кращий світ (подаємо без будь-яких змін):

1. Як же маю народитись? Чи світлом піду мигтючим, як гірський нурт, примовляючи: висхло, висхло, висохло русло потоку – і враз утелющуся (знагла), мов дитя в натягнений шнур, спіткнуся об мисль, об поріг, діткне мого серця потік той і враз одбере в мене спокій.

2. Якщо наші дні виповнюють надто звичайні вчинки, в котрих завше спонука чину затуляє високий жест, то все ж певністю маємо жити, що з’являється жест на часинку, а в наших учинках залишиться те, що насправді живе.

3. Чи мушу являтися мислю в усьому і завше до решти? Чи мислить не ліпше для себе і тільки про власну особу? Чом не можу й подумати навіть, що я – "незвичайний феномен", а мушу лиш те пам’ятати, що я – "задовільний побут"?

4. Хвилюються трави в степах квітучих, колисці невтомних бджіл. Камінні плити, розділені променем прямовисним. Йди ліпш по хвилі! На хвилях не зраниш стіп – хвиля пригорне. Так, що й не зчуєшся, як потонеш.

5. Не досить несу, звичайно, не всі тягарі поділяю. Не досить, а мислю "занадто", і мислю ж то тільки в строк. Прізвища, прошу, не вказуй. Себе я вже не шукаю. Ніг моїх кволі сліди власних гадок завіє пісок.

6. Світ, який творю, не є добрий – та я ж не творю злого світу! Чи вистачить цього?

7. Дух вже зненацька рушив, а тіло ще залишилось на тому ж самому місці. Тому й огорнув мене біль. Й триватиме він аж доти, допоки дозріє тіло, в дусі знайшовши поживу, а не лиху заметіль. Буває, що й любов болить: роки, місяці, тижні. Мов корінь усохлого дуба, стають язик, піднебіння, губи в слідах помади. Правда довго рихтує блуд. Тільки сухість нашого світу не я відчуваю, а Він.

8. Долоні – то краєвиди. Як репають, враз у рани гострий шугає біль, що гаддям вогненним тліє. Тільки ж людина не мислить болем. Біль сам по собі нічого не значить і скласти ціну свому справжньому значенню просто не вміє.

9. Чи руки мої належать ще світлу, котре протинає колію, кайла й зніміле над нами перекриття? Мої руки належать серцю, а серце не проклинає – (серце від уст відхиляй, якщо враз по-простацьки кленуть!)

10. Зрілість, сходження до таємного кореня, опадає шкарлупа уяви, ніби листя ховається в стебла, вичахають клітини, що живлять ще нашу вразливість. А тіло всіма своїми порами вже сягає берегів осені – зрілість, пронизання глибиною, душа все тісніше єднається з тілом, все більш непідвладна смерті, у клопотах про воскресіння. Зрілість – для мужніх побачень.

11. Як допливемо до берега осені, страх і любов вибухнуть у прагненнях протилежних, страх забажає повернення у те, що було існуванням і все ще з ним є. Любов забажає відходу до Того, в Кому життя знаходить свою прийдешність. Ми, задивлені в цей наш берег, змагаємось власне в межах законів, які кожна людина у собі носить, бо тіло її – минувшина того, що мало бути, – кожна, якщо майбутнє своє не може з’єднати із власним тілом.

12. Ах, випірнути з таємного нурту й збагнуть передсмак позаболю! Життя ж бо таке велике – його глиб не закінчиться в мені. Реальність значно прекрасніша, ніж болюча...

Подаємо ці уривки з різних творів Кароля Войтили, довільно взяті редактором із поетичного альбому "Святиня" , що побачив світ у видавництві "Дніпро" (переклад і впорядкування автора цієї статті) саме в дні приїзду його в Україну. Не називаємо тут газету, бо редакція, на жаль, явно порушила авторське право, цитуючи поетичні рядки без належних посилань. Але саме згаданий випадок – в мережі інтернет знайдете ще якусь дещицю – засвідчує якнайпереконливіше: ця поезія насправді вже дійшла до серця українського читача. Звідти її не вирвати жодній силі.

Див. закінчення

В. Грабовський "ЛЮБОВ САМА ВРІВНОВАЖУЄ ДОЛЮ" (закiнчення)

Tue, 19 Aug 2008 06:07:42 GMT

Віктор Грабовський

ЛЮБОВ САМА ВРІВНОВАЖУЄ ДОЛЮ (закінчення)

КАРДИНАЛ І ПОЕТ – У ПРОФІЛЬ, ЗБЛИЗЬКА

Поетична творчість Кароля Войтили (поодинокі публікації підписував досить яскравим псевдонімом Анджей Явень) – органічне продовження його просвітницької діяльності, як і багаторічна праця у Люблінському католицькому університеті, де він, професор теології, очолював кафедру етики навіть у той час, коли був обраний на кардинала. До речі, люблінська пора прикметна ще й академічною монографією молодого професора "Особа і вчин". Прикметно й те, що згадана праця могла бути потрактована як ворожа режимові, та не знайшлось у Польщі людини, котра б наважилася на це – чіткість і прозорість узагальнень, аргументувань, висновків, яснота світоглядної концепції автора обеззброювала навіть ворогів.

ХХІ століттю випало стати найурожайнішим на дослідження творчої спадщини й життєпису Івана Павла ІІ. У цьому пророцтві – жодної зайвини. Лиш винятковим особистостям щастить ще за життя спромогтися на вселюдське визнання. Але якщо нині вже й про співробітництво Лєха Валенси зі спецслужбами виходять книжки, то про замах на Папу сказано ще зовсім небагато. Незважаючи на те, що вже студентом Ягеллонського університету він був під щонайпильнішим наглядом тодішніх польських спецслужб. Кілька мішків донесень – досить вагоме тому потвердження. Та осягнути це суспільне "надбання" зможе, мабуть, лишень одне з наступних поколінь. А ми повернемось у літо, що було чи не найпліднішим у творчому житті кардинала Войтили.

Липень 1966 року припав на десятиріччя Кароля Войтили яко очільника знаменитої нині кафедри етики Люблінського католицького університету. Навіть у ранзі кардинала він був на диво простий і доступний у студентському побуті. Щойно замислить якась буйна голова карколомну мандрівку в Татри, чи – на каяках – по якійсь із приток Вісли, можете не сумніватися: добродій Войтила вже там. Як і вдосвіта по гриби до сусіднього лісу – з підмови зетемесівця Збігнєва Іваньчука. Міг запросто пристати до групи волейболістів чи сходу пірнути в гущу дискусії на терені тутешнього ж університету імені Марії Складовської-Кюрі, куди навідувався на гостинні запросини пана ректора Зейдлера.

"Наша гордість", "Наш Папа" – перешіптувалися його студенти, натякаючи на пророцтво Ю. Словацького, чи не найяскравішого представника „української школи” в польській поезії, щодо майбутнього Папи-поляка (див. "Антологію польської поезії" Дмитра Павличка). І в перешіптуванні тому вчувалася непідробна юнацька любов.

Зейдлер і Войтила – легендарні особи не тільки тодішнього Любліна... Якщо перший знав на ім’я усіх студентів університету, в чому сотні разів переконувалися найнедовірливіші з його підопічних, не кажучи вже про філософів античності чи й Атлантиду, то в другого молодь була просто закохана. І боготворили його не тільки старші пані та панночки – найзапальніші бешкетники ставали скромними овечками в присутності кардинала.

Легенди про майбутнього Папу трималися ще й на тому, що Войтила, як ніхто до нього, надзвичайно сумлінно дбав про участь мирян у житті Церкви (Костелу). Владика вчинив нечуване вже тим, що переніс ікону Божої Матері з Ченстохова до своєї єпархії, впродовж року виставляючи ЇЇ у 120 парафіях за власної незмінної присутності. Обізнані мають пам’ятати, що та знаменити ікона – з руського православного храму не менш легендарного містечка Белз. Несповідимі шляхи Господні...

Його проповіді... Про них неможливо розповісти. Це святе дійство потрібно або геніально відтворювати у фільмі, або ж просто транслювати записи, якщо такі є. А вони мусять бути збережені!

Львівських студентів, які того року працювали на будівництві хімічного корпусу Люблінського університету, звичайно ж, ніхто не запрошував на проповіді кардинала. У ті часи це було б по трактовано як брутальна міжнародна провокація. То більше, що кожного, хто перетинав "залізний" кордон, якнайсуворіше застерігали: ворог не дрімає! За вами стежитимуть, вас провокуватимуть, агітуватимуть... Але хіба втримаєшся від спокуси, коли вона ще й у образі справді красивої дівчини, котра говорить, заглядаючи казковими своїми волошками у твою душу: сьогодні в соборі Іоана-хрестителя слухатимемо Його святість Войтилу.

Вельми шкода, про поезію мови в той час якось не заходило: кардинал Войтила напружено працював над етичними візіями християнського світу.

Захоплення драматургією в юнацькі роки виробило неабияке чуття міри в емоційному й смисловому звучаннях кожної фрази. Вона рельєфна й промовиста в його творах. Поезія в цьому випадку – як непідкупне дзеркало. Проте особливої ваги сподобилися філософські твори К. Войтили "Переступити поріг Надії", що вийшла кількома десятками мільйонів примірників різними мовами, "Любов і відповідальність", "Пам’ять та ідентичність", яка з’явилася друком вже перед самою кончиною автора... Та все ж таки це – спеціальна література. Його ж поезія залишається з нами не тому, що це твори Папи, а саме тому, що в цій поезії дзвенить уроча, свята любов до простої людини. До простої! Ось чому і найпростішому читачеві не гріх потрудити серце, розум і душу, аби спізнати, усвідомити цю Любов.

Стати гідним Любові – чом не над завдання для кожного з нас? Адже без неї світ не тільки немислимий – неможливий.

Аура любові незримо супроводжувала кожен крок Войтили, – при ньому просто не кортіло сказати зайвого... Цю ж ауру випромінювали не тільки його казання й проповіді, її випромінюють оригінальні поеми й ліричні мініатюри, монологи й псалми, сповнені щирого переживання за долю людства, нації, людини. Так Триєдина молитва Кароля Войтили дала світові зразок творення Храму власної душі, морально-естетичних засад нового громадянина, для котрого жити за Святими Заповідями – єдина можливість збереження власної гідності. Ось чому в ній навіть надсадні уроки каменярської праці стають усвідомленням справжньої величі людської душі. Бо ця велич – у вчинку, в усвідомленому ставленні до свого місця в житті. Спеленаний любов'ю і гнівом, ліричний герой творів Кароля Войтили, аби не загинути в зневірі, приречений збагнути: саме праця –найважливіша наша молитва, саме нею, власне, й живе Дух на цій Землі.

ПОЕЗІЇ, ЯК І ПОВІТРЯ, НЕ БУВАЄ ЗАБАГАТО

А все ж таки – в чому сила цього слова, чим так переймає краса почувань ліричного героя Кароля Войтили? На це запитання маєте відповісти лише Ви, дорогий читачу. Зі свого боку ми насмілимося запропонувати Вам кілька фрагментів зі знаменитої його "ПІСНІ ПРО БЛИСК ВОДИ":

Ісус відповів їй і сказав: “Кожен,

хто воду цю п’є, буде прагнути знову;

а хто питиме воду, що Я йому дам,

не прагнутиме повік…”

(Ів., 4,13-14)

1. Над криницею в Сихемі

Глянь-но: лускою сріблястою рветься вода кваплива,

тремтить вагітністю глибінь

як зіниця, образ дна вловивши.

Все ж вода змучені очі твої омиває пестливо

щойно тінню розлогого листя обличчя сягає.

Джерело ж так далеко –

ті струджені очі є знак,

що ночі темні води спливали в словах молитви

(– неврожайність, неврожайність душ –)

а нині світло криниці пульсує тяжко в сльозах,

котрі – помислять сторонні – навіяв подих сну…

А тим часом –

криниця в очах твоїх відкрива лиш миготіння листя,

лускою збитої зелені м’яко встеляє лице

там – в глибині.

Джерело хіба ще далеко?

Адже в Тобі тремтить стільки люду,

проствітлених сяйвом Твоїх слів –

так води блиск освітлять зіниці…

Людей тих утомою й світлом вже знаєш.

2. Якщо розплющиш очі в товщі хвилі

Каміння по свіжій зливі прозоре – блищить,

від ніг перехожих оживаючи наче.

Вже близько вечір. Скільки ж люду проникне вглиб

дверей з грюкотом відкритих –

скільки розтане від світла в глибині вікон?

Вже вечір. Людська стіна раз-по-раз відкривається обличчям

мандрівним – потім вікна світло її переставлять

на інше місце, що поруч –

весь час то менша, то більша. Подібна.

Погляд з тьмави тії ще й не вирвиш. Добра.

А я тобі кажу, що то лишень погляд твій

так слабко людей розрізняє, що тонуть у хвилях неону.

Виказує власне їх те, що сховано завше найглибше

й що жоден не випалить пломінь.

А щойно заплющиш очі, простір знову стає повнішим

всупереч складнощам змісту – тиснуть люди пітьму, що є сил,

тамуючи в собі те благо,

котре – мовчки – в усіх у них забираєш,

котре – криком – трощиш на пил.

Ні, ні – це не тільки, звичайно, ви –

а якшо навіть ви,

то присутність ваша не тільки трива, ба й свідчить –

якщо б очі відкрити інакше,

відкрити інакше, ніж звично,

і не забути усього, чим наповнивсь відкритий погляд.

3. Мовлене при криниці жінкою на прощання

З цієї миті невіддя за мною замкнулось, як двері,

котрими ти ввійшов – пізнаючи все, чого я не знаю –

і мовчки стільки люду крізь мене спровадив,

і дальніх шляхів – і вулиць, що в людях двигтять без краю.

4. Пізніше пригадування зустрічі

Так бачити в собі не смів жоден із нас. –

Він пізнавав інакше. Майже не звів очей.

Був сховком знання небаченим

– як блиском води криниця, що диха в лице.

Мав свічадо криничне… просвітлювало глибини.

Не бачив потреби виходити з себе чи зводити очі, щоб знати.

В собі бачив мене. Тримав мене в собі.

Був у мені легко

і соромом прискав у мені й помислом, стлумленим здавна.

Ніби в скронях моїх ритму торкався

і втому важезну зненацька здіймав у мені…

і стурбованість…

Простими були слова. Йшли біля мене, як вівці в отарі.

А в серці…зривалися в мені птахи, що в гніздах дрімали.

Весь був у моїм гріху, в моїй таємниці.

Скажи, це ж боліло – мусіло запліднити

(хвиля мислі спадає, як падає віко чавунне) –

Мовчиш – та нині вже знаю, назавше відкрита Словом –

що в Тобі тоді не дотерпіла розмірів справжніх.

Скажи… хтіла б на себе взяти любов той біль…

забрати в Тебе його і в себе як стрічку згорнути…

Запізно, вже кожен біль, що від Тебе вертає,

невдовзі стає любов’ю.

Ось де зміст! Ось де пізнане благо!

А Ти ж навіть не звів очей –

мовив зі мною тільки тамтими очима,

що їх студні відкрив блиск незглибим.

5. Розмови, проваджені Ним,

і люди зі стіни вечора

Так можуть мовити люди зі стіни вечора:

– Не думай, що ходиш сам. Товаришать тобі

таких, як ми – змінених ЙОГО промислом

у нас… так, ЙОГО промислом у нас,

ніби щепленням звичайним слова,

сяйнистим слова щепленням сіром –

міріади таких, як ми,

у темінь вкинутих, розтоптаних зірок.

(1950)

ПОСТСКРІПТУМ, ЯКОГО МОГЛО НЕ БУТИ

          Чому ж і сам візит Кароля Войтили в Україну, і його поезія, зокрема видання "Дніпра", викликала таку брудну хвилю несприйняття? Мабуть, усе це давно прийшла пора з’ясувати. Тож почнемо з найголовнішого:

                                           1. Про вміння читати

           Розмова про поезію, мистецтво слова взагалі, неможлива без належних етично-фахових орієнтирів, без тієї тями істини, що й народжує діалог, а не демонстрацію глухих зі сліпими. На жаль, автори "Книжника" обрали суто "розстрільний" спосіб розмови про поетичний альбом "Святиня", присвячений творчості Кароля Войтили, а привабливою мішенню в ній виявилося видавництво "Дніпро". Чого варті хоча б назви статей, опублікованих у часописі "Книжник-рев’ю": "Як зробити святиню грішними руками" М.Бриниха чи "Папа Римський, супер-поп-зірка" А.Сайчука (№№14,17-1991р.). Атож, саме тоді, коли ставлення до цієї виняткової особистості вже викристалізувалося в народі, комусь вкрай не стачало традиційної "ложки дьогтю"!

"Навіть після побіжного(?!) знайомства з книгою, стає очевидним, що акцент упорядники робили на мальовничість(?) і щедрі фотоілюстрації, тоді як зміст видання – як не як поетичної збірки, – з апевняє А.Сайчук, – залишився(?) упослідженим". І далі: "Радше за все шановні видавці керувалися якнайкращими міркуваннями; сам стиль "Святині", починаючи від крикливої назви(?!), диктував помпезний, урочистий тон (Папа.., а не просто який-небудь віршомаз) і це, на жаль, відбилося на перекладах".

М.Бриних взагалі й не приховував того, що виступає у ролі кілера: "Візит Папи в Україну – бізнес. Звісно, для преси треба і про духовність розказати(?), але навіщо ж нехтувати нагодою "воскреснути з попелу" безкрилому та залежаному тілу?..". Отож і гребувати засобами йому не з руки: "Підсумувати все сказане можна просто: "Дніпру" ломанули чимало бабла(!), подарували нагоду в’їхати у сучасний український книгобізнес по-чапаєвському.(?!) Не вдалося. Фенікси, як і персонажі кінострічки “Зомбі”, насправді не воскресають, а якщо й демонструють ознаки життєдіяльності – то недовго і страшно.”

Даруйте, читачу, але навряд чи можна пояснити цю жагучу неприязнь такою собі "охотою" вільного стрільця, – тут явно проступає щось набагато більше… Зрештою, мова цих суплік і викриває суть, незважаючи на те, що один із них – "досвідчений герменевт", а інший запевняє, що взагалі обходиться "без ядучої іронії та антирелігійних конотацій"… Останнє слово, між іншим, – живцем із лінгвістики й стосується характеристики синонімічного ряду. Тільки! То яку функцію виконує це слово в дописі?!
...Важсказати й чому, шельмуючи видавництво та його видання, автори не завдали собі труда згадати ані редактора, ні перекладача, ні бодай того, що ж це за явище таке – поезія Войтили? Відтак, яке її міце в літературі? Невже це речі другорядні?! Для чого ж тоді – з чим, панове? – виходити на публіку?! Та, мабуть, належне проникнення у світоглядну манеру справжнього поета-модерніста, котрий життя поклав на вівтар Святині, не до снаги атеїстичному нутру, що прагне звести його до рівня "супер-поп-зірки" – так набагато зручніше "оглядати видані похапцем на спецзамовлення” твори, похапцем переглянуті...

Що ж, "камінь спотикання"” подібних підходів у самому ж нутрі й сидить! І ось до чого призводить: "Найяскравіше свідомий чи несвідомий потяг перекладача додати "літавр"(?!) у переважно спокійні, раціональні мотиви творчості Войтили помітний на прикладах уривків з віршів Папи, взятих в якості підписів до ілюстрацій…" Далі Сайчук цитує: "Пам’ятаєш той віщий шлях, которим (?-А.С.) досі бредеш без перерви?" – й по низанці брутальностей на рівні базару висновує: "Таких прикладів чимало, і вони по-справжньому дратують." Але стривайте, як же можна дозволити собі дратуватися, не перевіривши зацитованого рядка у тканині самого вірша?! Невже для того, щоб випустити на люди своє роздратування – просто так? Але ж якщо ти неспроможен фахово прочитати бодай один твір, навіщо говорити про книгу поезій?

Навіть задля з’ясування однісінького слова, позначеного власними ініціалами, – не глянув! Йому, бачте, досить "уривків… в якості підписів…"

2. Про секрети герменевтики

Дослівно рядок, що привернув увагу необачного дослідника, звучить: "Чи пам’ятаєш той перший крок, яким досі йдеш без перерви?" І навіть малограмотна людина має змогу в цьому переконатися – поряд подано майже ідентичний текст польскою мовою.Та вимога "книжників": перекладай дослівно! – не дає спокою й теперішнім інтепретаторам буквалізму. Вони й чути не хочуть, що поезія так не перекладається, що дослівне тлумачення поетичних образів унеможливлює донесення суті твору поета, профануючи й суть мистецтва перекладу. А в даному разі йдеться не просто про двовірш, так і не прочитаний п.Сайчуком у перекладі, – йдеться про один із найбільших циклів у доробку Кароля Войтили з промовистою назвою "Профілі кирененянина", де образ дороги – наскрізний. За переданням святих отців католицької церкви, Земля вкрита гріхом, немов густим туманом чи глибоким снігом… Шлях служіння Господнім Заповідям і є шляхом спасіння людства і планети, – подвижник мусить перебрести замети наших гріхів, усім своїм життям спокутуючи їх. Ось чому саме ідея Хресної Дороги становить стрижень цього циклу, злютовуючи фрагменти його трьох частин, поданих у книзі "Святиня". Ревному католику, який відповідно й сприймає цю поетичну сповідь, не потрібно розшифровувати потужний спектр авторського мислечуття – він вірить! А ось читачеві невтаємниченому, вихованому в жорстких атеїстичних традиціях, – вкрай необхідно. В іншому випадку "перший крок"” оригіналу так і залишиться лишень мірою довжини, до речі, як і в українській мові, навіть не зачепивши "емоційну сферу сприйняття".

"Чому ж все не так? Магдалено, Симоне з Кирени?

Пам’ятаєш той віщий шлях, котрим досі бредеш без перерви? "

Так звучить увесь третій розділ першої частини циклу. І подаємо тут його тільки задля того, аби підкреслити, що третя, остання, частина циклу "Профілі киренеянина" так і називається: "Симон із Кирени". Якби "дослідникам" цього видання стачило снаги бодай вдумливо погортати згаданий цикл, який літературна критика вважає одним із визначальних у творчості Кароля Войтили (не кажемо – прочитати),то, мабуть, усе ж таки здогадалися б, що неспроста доводиться Симону брести (не плутати з російською лексемою!) – так велить контекст твору. Саме його й забов’язаний відтворити перекладач, аби не злукавити. Бо тільки максимальне відтворення емоційно-смислової напруги оригіналу дає право перекладові на життя в царині мистецтва слова.

А мистецтво слова Кароля Войтили – це гармонія, що дається невсипущим тружданням душі. Згадаймо, ще Піфагорові були відані прояви гармонії трьох видів: у ладі музичному, світовому й душевному. Тому, вчитуючись у твори, ми або спілкуємося з духовною енергією гармонії, або ж, як слушно зауважує з подібного приводу Г.Гадамер, вони просто нагадують нам про той чи той зміст нашої освіти чи взагалі – про того чи того митця. Бо насправді, в такому разі, це буде запереченням мистецької вартості твору. І далі відомий герменевтик зазначає: "Художній твір стоїть посеред звичного й близького світу, який нині розпадається, як запорука ладу, і, можливо, всі сили збереження й підтримування, які несуть на собі людську культуру, грунтуються на тому, що як взірець являється нам у праці митця і в досвіді мистецтва: ми знов і знов приводимо до ладу те, що для нас розпадається".

3. Як є насправді

Творчість Кароля Войтили саме тому і стала молитвою у найширшому значенні цього слова, бо рятує цей світ завдяки високій гармонії усіх трьох станів ладу власної душі, дивовижно відкритим оприлюдненням її у слові. Диво – доступне кожному, але не кожен воліє його. До речі, ось що говорить стосовно цього все той же Гадамер: "Конотації (пам’ятаєте у якому значенні вживає цей термін один із критиків? – В.Г.), що дають словам їхне смислове наповнення (тим більше – семантична гравітація, що іманентно притаманна кожному слову й відчутно розширює його значення, тобто уможливлює різночитання), отримують завдяки цій синтаксичній зумовленності широке поле для вираження. Багатозначність і "затемнення" тексту, котрі стають наслідком цього, можуть викликати в інтерпретаторів відчай, що є структурним елементом такої поезії."

Можна як завгодно трактувати доступне тобі мистецтво, але ж не гоже видавати своє трактування за істину! Навіть якщо цього дуже-дуже хочеться. Хіба ж справжне мистецтво не вище од наших еклектичних трактувань?

Не робитимемо секрету з того, що понтифік, одержавши авторські примірники "Святині", надіслав на ім’я директора видавництва "Дніпро" Володимира Войтовича зворушливого листа, в якому висловлює свою щиру вдячність, вважаючи, що це двомовне видання уможливить, поза всяким сумнівом, відкриття ще одного маловідомого аспекту його творів. Не збираємося приховувати від вас, шановний читачу, й того, вже оприлюдненого засобами масової інформації факту, що "Святиня" визнана кращим перекладним виданням того ж року й удостоєна "Срібного Нестора-літописця". Так само слід, мабуть, зізнатися, що перекладалися твори Кароля Войтили, зібрані під обкладинку "Святині", ще 1991 року – на замовлення тодішнього заступника головного редактора журналу "Всесвіт", до речі, відомого письменника-перекладача, Миколи Рябчука. А от знайомство з доктором філософії, кардиналом Войтилою відбулося ще раніше – скільки літ минуло звідтоді та ще й досі бринить у пам’яті його проповідь на Вавелю: “Як ніколи, пишається нині сатана своєю могутністю в сьому світі, ба й справді – потуга його зросла небачено, найбільші можновладці схиляються перед ним, та скоро, вже зовсім скоро згине його сила, пощезне в сяйві Слави Христової! "

…Мисль – це дивовижний простір! Як не порадіти, що саме з цією крилатістю Кароля Войтили запізнався український читач, збагативши свій світогляд і душу реальною силою молитви – задля спільного добра?! "Промінь світла хай пада в серця й просвітлює морок історії" – благає Поет книжників, пронизливою щирістю молитви застерігаючи від нагромадження непотрібу – в пам’яті й слові, "в сутінках поколінь". У цьому світлому, дивовижному просторі Слова живе й житиме поезія Кароля Войтили, яку багатьом із нас потрібно просто вчитися читати. Але, повірте, нікому не вдасться упослідити її всеблагий зміст.

Віктор Грабовський,

поет, перекладач, заслужений діяч мистецтв України.

В. Грабовський "КАЗАННЯ ПРО ВБИТУ ДУШУ"

Tue, 19 Aug 2008 05:50:44 GMT

Віктор Грабовський

КАЗАННЯ ПРО ВБИТУ ДУШУ

За що тебе покарано, мій брате,

що душу нишком вирвано з грудей?

Що вже ти не спроможен вибирати –

з добром чи злом блукати між людей?
Душа твоя, немов бездомна птаха,
чамріє в клітці з чужинецьких слів.
І знову ти – п’яндига та невдаха –
за трьох гаруєш на крутих ослів...
За що ж тобі така гнила недоля,
що ти кінці з кінцями не зведеш?
З Махном твій прадід воював за волю,
а ти в бариг на їхню милість ждеш.
Вони ж тебе вели до комунізму
через Сибір, Чорнобиль і Афган...
То вже лишень тому з хребта не злізуть,
що саме ти – банкірський чистоган.
У тебе і язик, і доля – рабські,
бо м’язи й мізки служать не тобі...
Тому і діти наші – вже не наські,
а суржиком охрещених жлобів.
Махновська шабля їх не рятувала,
Бандера їх за пісню не молив...
Вони й про Україну лиш дізнались,
коли дідусь труну їй просмолив
усіх оддавши у російську школу,
де мови рідної ніхто з них не почув.
Зате дізналися ж таки,
що вже ніколи
не посмакують нею досхочу...
Бо мова – вмерла...
Так малим сказали:
хоч тінь її ще в Києві стоїть,
та вже не довго...
Книжка й кінозали,
та пісня, звісно, мовники твої...
А решта світу – все без неї
цвенька.
Й тобі, ледащо, легше без душі!
То пережитки – Україна! Ненька!
Нема життя без кайфу й баришів.
...Отак тебе й покарано,
мій брате,
що тінню проживеш поміж людей
і, навіть не потрапивши за грати,
в’язницю будуватимеш з ідей,
котрі братів скують
в такі кайдани,
що вирватись не зможе й Прометей.
Гей! – поганятимуть... Гей!
Але той час, повір,
таки настане,
коли ти рабство – з відчаю кохане –
немов прокляття вирвеш із грудей.

26 квiтня - Щорічна міжнародна акція "Спасенна планета"

Tue, 08 Apr 2008 14:24:18 GMT

„Літературна Україна” № 12(5250), 27.03.2008р.

ДУХ ЖИВОТВОРИТЬ!

10 років тому було започатковано
щорічну Міжнародну акцію "Спасенна планета"

28 січня 1998 року в газеті „Ваше здоров'я” було опубліковане Звернення колишніх прип'ятчан (клуб „Земляки”) до всіх землян із пропозицією спільною молитвою відзначати

скорботний час Чорнобильського катаклізму. Невдовзі його передрукували газети „Аргументи і факти”, „Чорнобильський вісник” та низка інших видань. Стараннями подвижниць викладача Києво-Могилянської академії Людмили Брискіної та колишнього викладача політехнічного університету Ольги Омельчук Звернення було перекладено англійською й німецькою мовами для зарубіжних ЗМІ. А професор Вашингтонського університету Поль Брайнс надрукував в Інтернеті його розширений варіант, адаптований англійською Біргіттою Інжеменсон та Гіттою Бріджес. Таким чином Звернення стало доступне для всього світу. Окрім того, Біргітта Інжеменсон організувала його читання на центральному майдані університетського містечка в штаті Айдахо й передала Звернення телепрограмам, редакціям газет, церковним та іншим громадам Америки, які виявили жваве зацікавлення спрямованістю акції, запропонованої "земляками" землянам.

Завдяки ентузіазму тодішнього члена президії Української Ради миру п. Наталі Преображенської Звернення підписали провідні науковці, депутати Верховної Ради, партія "зелених", його було розповсюджено по всіх осередках Сгеепреасе ... Прислужилася цій благородній справі й відома громадська діячка п. Наталя Дніпренко, передавши Звернення учасникам семінару "Правова освіта жінок-журналістів", який 18...21 березня проводила ТСЖУ за допомогою програми "Демократія" Тасіс Європейського союзу. А Фонд культури (Б.Олійник) звернувся до Президента України з проханням про підтримку акції на державному рівні.

До сказаного варто додати, що в Німеччині й Австрії розповсюдженням Звернення займалися еколог Йоханна Шумайєр, а також - колишній міністр культури Німеччини Освальд Вудске та українська громада Мюнхена; в Італії – професор Уго Персі (університет м.Бергамо); в Болгарії – учений-еколог Петр Ангелев; у Росії – колишній атомник, письменник Григорій Медведєв та кінорежисер Роллан Сергієнко; в Казахстані - міжнародний антиядерний рух "Невада – Семипалатинськ"... Багато можуть зробити за сприятливих обставин українські громади світу (УВКР). До речі, українські громади Дерборна і Чикаго стараннями родини Городиських вже чимало зробили для того, щоб акція „Спасенна планета” набула статусу Міжнародної.

Саме десятиріччя тому по УТН пройшла п'ятихвилинна передача з участю святійшого Філарета стосовно спільної молитви землян про порятунок планети. А передувала цій події зустріч у Київському патріархаті з Владикою ініціативної групи, причетної до розповсюдження Звернення: отець Сергій, голова клубу "Земляки" Тамара Боханченко, Наталя Преображенська, літератор, колишній керівник прип'ятської літстудії "Прометей" Любов Сирота інформували Владику Філарета про шляхи підготовки акції "Спасенна планета".

(див. Альбом "Спасенної планети")
Як виявилося тоді ж, ідея ця визрівала й серед священиків Київського патріархату. Дуже шкода, пожалкував святійший Філарет, що журналістські й громадські кола не помітили Міжнародної асамблеї "Християнство й екологія", проведеної в Києві наприкінці лютого. Там було заслухано понад 200 доповідей - на конкретних матеріалах. І висновок учених експертів однозначний: по Чорнобильському катаклізмі суспільство переживає, можливо, ще страшніший – смерч безвідповідальності, спричинений аморальністю новітніх наукових розробок. Розщепленого атому людству, виявляється, замало – ось вам ще й клонування, генна інженерія, біологічна зброя тощо... Вся біда в тому, що світ і досі живе нагромадженням матеріальних благ – на явну шкоду вселюдським ідеалам, засадам християнської моралі.

Якщо вдасться змінити звульгаризовані орієнтири – людство виживе. Якщо ні – воно приречене на болісну духовну деградацію, небуття.

Що головне в цьому житті? Духовна основа людини. Саме вона не дозволяє втручатися у святая святих! – наголосив Владика Філарет. – А людина, віддавшись плину безвідповідальності, все переінакшила на догоду марноті-марнот, – знецінила саму себе так само, як і Святі Заповіді...

Вельми цікаві зауваження висловив тоді Владика Філарет і у зв'язку з суспільною ситуацією: саме через те, що громадяни, здебільшого, не мають належного поняття про духовну основу людини, цивілізація й терпить сучасне лихоліття. Адже ми невипадково народжуємося в тому чи тому краю, - саме через любов до рідної землі й можлива любов до Землі. Лишень усвідомлення духовних засад, які об'єднують людство в єдину сім'ю, уможливлює майбутнє. А коли немає тривкого внутрішнього переконання, бодай того, що єднало пропам'ятної дати живий ланцюг від стін Святої Софії до бруківки древнього Львова, неможлива й жодна національна ідея – тільки вчорашня інерція! Куди вона веде народ, вже відомо...

Нехіть усвідомлення законів розвитку цивілізації-держави-родини й спричиняє інертність внаслідок якої чужа зажерливість перехоплює не тільки підприємницьку ініціативу, але й підприємства, угіддя, землю... Саме тому й мусимо повернутися всім серцем до Істини, що промовляє голосом Святого Євангелія: Тіло нищить, а Дух – животворить...

         ...Змінити світ – означає змінити себе. Доки не усвідомимо цього, Слово Боже буде для нас пустим звуком. А отже й життя не матиме жодного сенсу: спрямоване лишень на матеріальні цінності, воно залишиться сліпим перед вічністю. На щастя, 55 тисяч прип'ятчан було куди переселяти... У шести мільярдів землян такої можливості нема.
*******************************************************************************
"Почуй нас Людство!" – з таким закликом у квітні 1998 року звернулися жертви Чорнобильської катастрофи до кожної людини планети:
                     ЗВЕРНЕННЯ ЖЕРТВ ЧЕРНОБИЛЬСКОЇ КАТАСТРОФИ
                                     ДО КОЖНОЇ ЛЮДИНИ ПЛАНЕТИ
                                                 Любий друже!

Ким би Ви не були – безпритульним жебраком чи можновладцем, праведником чи останнім грішником, видатним ученим чи домогосподаркою – почуйте наш голос із древнього Києва, з епіцентру Чорнобильської трагедії – останнього попередження Людству. Ви ж бо не можете не бачити, не відчувати, що всі ми, люди Землі, хибними вчинками, порочними ідеями, злими думками та нелюдськими діями привели планету до останньої межі. І ніхто не порятує нас від неминучої загибелі, якщо самі не захочемо допомогти собі та всьому живому на Землі. Адже землетруси й повені, екологічні катаклізми, війни та хвороби – наслідок нашої жорстокості та бездуховності.

Хіба Ви, любий друже, можете не подбати в такий час про долю нашого спільного дому, тобто про власне майбутнє і майбутнє своїх дітей та онуків?! Політики не здатні на це через недолугі протиріччя, що роз'єднують їх. Тільки ми всі разом спроможні зробити перший крок до Спасіння, розкаявшись у власних гріхах та байдужості до Святих Заповідей.

Згадайте, як бодай раз у житті Вам чудодійно допомогла сердечна молитва чи невимовне сильне бажання! Тож уявіть, яка то буде могуть, коли ми всі – кілька мільярдів – у кожному куточку планети, в одну і ту ж мить підведемо очі до неба та потвердимо Господеві – Вищому Розуму Всесвіту – наше спільне прагнення Добра й Любові. Цей потужний енергетичний потік якщо не очистить ноосферу Землі від злоби, агресії, відчаю і зневіри, то зупинить її руйнацію, а скорботний день 26 квітня стане ще й Днем Надії на спасіння Людства.

Для цього від Вас, любий друже, потрібно так небагато:

26 квітня щороку з 20.00 до 20.10 за київським часом

(17.00 – 17.10 за Гринвічем)

зупинитися, якщо Ви у дорозі, прокинутися, якщо Ви спите,

відкласти зброю, якщо Ви воюєте, відкинути на ці кілька хвилин

всі свої турботи, найприкріші образи та біди і:

· якщо Ви віруєте в Ласку Божу, то зверніться з найщиріщою молитвою до Господа (своєю мовою, за своїми традиціями) про очищення і спасіння власної душі та очищення і спасіння планети й людства;

· якщо Ви не віруєте, то присвятіть ці кілька хвилин добрим, світлим думкам, щиро побажайте собі любити й допомагати ближнім – бодай одній живій душі.

Господь почує нас!

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Просимо всі гуманітарні, культурні та конфесійні громади, усіх людей доброї волі сприяти розповсюдженню цього нашого звернення.

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

International Annual Action "The Saved Planet" (англ.)

Контактнi телефони у Києвi:

(044) 534-43-32 – клуб колишніх прип'ятчан "Земляки" (zemlyaki_org@mail.ru);
(044) 296-84-69; 296-47-34 – дитячий Фонд Мiжнародної органiзації "Союз Чорнобиль";
(044) 416-43-29

– національний музей Чорнобиля.

26 April - International Annual Action "The Saved Planet"

Tue, 08 Apr 2008 13:50:12 GMT

Дорогi Друзi! Будь ласка, пам'ятайте - 26 квiтня в День Памятi - День Надiї вiдбувається
Щорічна міжнародна акція"Спасенна планета"

Любов Сирота "МОДЕЛЮВАННЯ МАЙБУТНЬОГО - РЕАЛЬНІСТЬ";
Прес-реліз;
Альбом акции;
ЗВЕРНЕННЯ ЖЕРТВ ЧЕРНОБИЛЬСКОЇ КАТАСТРОФИ ДО КОЖНОЇ ЛЮДИНИ ПЛАНЕТИ

Вiдео "Звернення жертв Чорнобильської катастрофи до кожної людини планети",
зроблене й вперше показано ще у 1998 на одному з каналiв українського телебачення (ICTV)
вiдомими українськими тележурналiстами Андрiєм Цаплiєнко та Русланой Писанкой.
Разом з англiйським текстом це можна подивитися тут: http://blog.myspace.com/index.cfm?fuseaction=blog.ListAll&friendID=249931692.
*******************************************************************************
Dear Friends! Please remember - every year 26 April in the Day of Remembrance - Day of Hope we have the International Annual Action "The Saved Planet":
Press release;
"AN APPEAL TO THE CITIZENS OF THE EARTH FROM THE VICTIMS OF THE CHERNOBYL CATASTROPHE";
"The modelling of the future – is a reality";
The album of the Action "The Saved Planet"
*********************************************************************************

МАЄСТАТ НАШОЇ ГІДНОСТІ

Fri, 17 Aug 2007 05:45:59 GMT

"Літературна Україна” № 31(5219), 16.08.2007р.
Віктор Грабовський

МАЄСТАТ НАШОЇ ГІДНОСТІ

Якось один досить радикальний мудрець намагався запевнити сучасників, ніби те, що люди звикли називати долею, насправді є лишень сукупністю вчинених ними дурниць. Важко сказати, що б із того вийшло, якби його ближні не укмітили одне: держава – це всього лишень універсальний засіб за допомогою котрого хитрий, озброєний розумом егоїзм намагається уникнути занадто кепських наслідків таки ж власної діяльності. Але як же ти їх уникнеш, коли далі свого монаршого носа не бачиш?! Ось і доводиться нащадкам харчуватися кашею, звареною жорстоким і на диво короткозорим егоїзмом.

На превеликий жаль, цар Московії не усвідомлював, що, як і кожен порядний чоловік, за велінням його величності випадку пошлюбивши Русь Київську 1654 року, мусить наполовину применшити власні права та вдвічі побільшити свої обов’язки. А що царя й насправді робило звичне до брутальних промахів царське оточення, то суто феодальні заскоки, безчинства, грабежі й хабарництво, котрі нагло спіткали молоду Козацьку республіку ще за життя Батька Хмеля, хутко взяли гору чи не на всіх суспільних щаблях. Дійшло до того, що тільки авторитет Гетьмана утримав духовенство й посполитих від повстання – московські порядки одразу давалися взнаки. Передчувало біду й козацтво...

Але ж Договірні статті! Але ж Господом твоїм присягнув Гетьман і соратники на непорушність козацького – республіканського! демократичного! – способу життя. Невже цим усім так просто можна знехтувати?! Ось лишень кілька пунктів із гетьманського Прохання до Олексія Михайловича про підтвердження прав та привілеїв українського народу, переданого цареві козацькими послами 17 лютого 1654 року, мабуть, як нагадування:

„Перш за все зволь твоя царська величність потвердити права і вольності наші військові, як це з віків було у Запорозькому Війську, що вони своїми правами судилися і вольності свої мали в добрах та судах; щоб ані воєвода, ані боярин, ані стольник у військові суди не втручалися, але щоб товариство було суджено від своїх старших: де три чоловіка козаків, там два одного мають судити”. (Саме звідси й пішло зверхнє, невіглаське: де два хохли, там три гетьмани. А ми й раді підспівувати...)

„Шляхта.., щоб залишалася при своїх шляхетських вольностях, і обирали поміж себе старших на уряди свої та інші... Суди земські та міські мають бути справлені через тих урядників, яких вони самі собі добровільно виберуть, як і раніше було. Також шляхта (йдеться, звісно, про шляхту національну, українську), яка власну казну мала у фортецях і на маєтностях, то щоб тепер либонь їм ті гроші було виплачено, або ж на маєтностях їх було утримано”,

„Надані з віків од князів та королів права, як духовним, так і мирським людям, щоб не були ні в чому порушені”.

Та демократичні засади Козацької республіки були не те що чужі – ворожі феодальній Московії. Зрештою, цар і справді тільки пообіцяв не втручатися в суспільні традиції, дипломатію та судочинство, але й гадки не мав обіцянки дотримати. То більше, що навіть великомученицьких Переяславських Статей звідтоді ніхто ні в Україні, ані в Москві так і не бачив. Ясна річ, ідеться про людей науки, права, а не бузувірських таємних канцелярій.

Віднайшовши унікального – духовного й матеріального – донора, Московія розрослася в суперімперію, а за Петра І й Катерини ІІ взагалі сягнула здобутків доти небачених. Адже від українських солевара й склодува до ченця-псалтирника й Феофана Прокоповича – все працювало на її могуть. Сина Петро І зачинав у риболовецьких Холмогорах, але флот імператорський розбудовував за допомогою запорожців! Не забарилися й мистецькі здобутки – в архітектурі, живопису, красному письменстві... Де вже було пам’ятати, хто й коли засновував Галич, Кострому, Тулу, Ростов, усі три Новгороди чи Москву! Мадяри не соромляться посилати лінгвоетнографічні експедиції в Марійську АР, призбируючи діалектні форми своєї мови, але спробуйте порадити братам-росіянам сягнути глибин спорідненої лексики на Прикарпатті! Хоча справжні вчені – від Ломоносова до Соловйова – неодноразово нагадували землякам, яким чином опинилися вони серед угро-фінських племен і кому повинні завдячувати спільній назві – русские, - себто: вихідці зі Святої Русі.

Не завадило б і нам усвідомити, що суто „в’ятицькі” прізвища типу Белев’ят, Косцев’ят чи просто Калита й досі побутують у Прикарпатті, як і зовсім „російські” дієслова типу „таращити”, „смотріти” – щоправда, з іншими, первісними значеннями. Не зайве знати, що й першим боярином у місцевості, де р. Неглинна впадає в р. Москву, заявлений був самою долею Стефан Кучко – архаїчна московська топоніміка вельми рясно потверджує цей факт. А літописець 1282 року засвідчує: московський князь Данило Олександрович, названий на честь свого діда Данила Галицького, зело багато зробив для піднесення й зміцнення Москви. Згодом, за його сина Івана Калити, київські святі отці, натхненні покладами „білого каменю”, понесуть на схід ідею „білостінного” храмобудування. Звідтоді ми й звикли називати Москву білокамінною, хоча після Івана Грозного вона хутко почала червоніти...

Археологічні розкопки АН РФ на теренах московського Кремля 1959-1960 років повною мірою засвідчили архітектурну й фортифікаційну залежність первісних засновників Москви саме від галицької будівничої традиції. У звітному висновку сказано: найзначнішим відкриттям цих розкопок виявився фрагмент земляного валу з дерев’яними укріпленнями оригінальної конструкції, уперше виявленими в центральній Росії. Допитливий читач може переконатися у тому, що московський Кремль будувався за зразками Галича й Праги, з матеріалів тодішніх ЗМІ, зокрема журналу „Знание – сила”, бо на теперішніх сайтах цієї інформації не знайти. Правда й те, що саме той, невідомий нам, Кремль визначив подальшу радіально-центральну розбудову Москви.

Але, на жаль, ніхто не зміг передбачити, що Едипів комплекс Московського самодержавства так болісно позначиться на розвиткові реальних стосунків між Україною та Росією – між матір’ю городів руських та її невірними дітьми. Навіть на 16 році юридично суверенної України ми не насмілюємося на тому ж юридичному рівні говорити ні про кримінальну відповідальність щодо заснування українських політичних партій, відкрито ворожих державній незалежності України, ні про належний, згідно з європейською хартією, захист мови титульної нації хоча б від держчиновників, які відверто ігнорують її, виступаючи за „двомовність”(?!), ані бодай притягти до відповідальності за злочинні дії, спрямовані на спаплюження державної символіки. Хіба такі випадки поодинокі?

Погляньмо на ті ж асигнації Національного банку, що уособлюють монетарний суверенітет України. „ЛУ” вже неодноразово піднімала питання про ідентичність образів великих князів київських, спотворених втручанням дизайнерів. Ось і в недавньому інтерв’ю письменницькій газеті народний художник Василь Лопата, який, вивчивши історичні іконографічні матеріали, розробив графічно перші національні купюри, скаржився на безчинство бюрократів, які відкрито ігнорують не тільки міжнародні засади авторського права чи право на інтелектуальну власність, а й національні традиції та морально-фізичний вигляд наших володарів. Європейське світило історичної науки професор Михайло Брайчевський радив недовіркам, котрі й чути не хочуть про традиції Святої Русі, відвідати собор Святої Софії у Римі, аби ті нарешті переконалися в очевидному: ані Володимир Великий, ані Ярослав Мудрий зроду не носили борід. Яко воїни-імператори, вони мали ту саму зачіску – чуб – що й Святослав Завойовник, опис якого зарубіжними мандрівниками зберігся без посутніх втрат. Отож і традиції козацтва мають, ясна річ, набагато глибші корені, аніж декому здається чи й хочеться. Чому ж у цю історичну реальність не хочуть розплющити очей наші державці? Невже лишень через неймовірну малість власну не здатні осягнути величі предків?

А що ж виконавча й судова гілки влади, котрі мали б стояти на захисті національних інтересів? Невже не соромно перед сусідами?!

Скільки б не лунало закликів „не міряти, чия борода довша” та „не ділити історію на вашу і нашу”, бо, мовляв, творилася вона спільно, деформованій самосвідомості українців поступово таки повертається історична тяма. І справа навіть не в тому, що домальовані дизайнером бороди київських володарів на державних грошових знаках – підла, зловорожа наруга над історичною реальністю. Наша спільна біда пролягає в явному нерозумінні самобутності культури кожної сущої нації, підзвітної єдиному володарю – Господові – Всесвітньому Розумові.

Єднання історій, націй, доль народних – велика, свята справа. І хіба не цій ідеї служили святі отці Православної Церкви східного обряду до 1686 року?! Але несамовита московська брутальність у найжорстокіший спосіб поклала край намаганням подвижників. І допоки в напівколоніальній Україні виживатиме бодай одна душа, котра не змирилася зі своїм упослідженим становищем, вона боротиметься за свободу й торжество національної, суто людської гідності. Невже навіть абетки матеріалізму московська демократія так і не засвоїла?! І ми знову змушені доводити право на власну історію, і власний погляд на її перипетії?

Саме так. Доводити кожному новому поколінню. Інакше до кінця віку борсатимемось у тенетах покручу вульгарного матеріалізму, що вельми скидається на метастази чорної магії. Та чим жорстокіший чинитиметься спротив добрій волі патріотів, тим невтоленніше виявлятиме себе спрага перемін. І скільки б не дурила себе Москва „тисячолітнім царством”, правда про перший крок її самобутності повідана ще преподобним Сергієм Радонезьким: із Куликового поля єси. І хіба тільки невіглас наважиться заперечити духовному батькові молодої нації? Адже навіть Європа розпочинає усвідомлювати себе народженою в етнотворному казані північночорноморського басейну! І тільки Україна, незважаючи на всі документи й факти, так і не спроможеться збагнути: саме їй належать і лаври, і терни тих праімперій, що відлунюють у билинах, історичних піснях та зарубіжних хроніках Святою Руссю.
© Віктор Грабовський

Українська мета

Thu, 16 Aug 2007 05:39:15 GMT

   „Літературна Україна”  № 27(5215), 19.07.2007р.
   Віктор Грабовський

УКРАЇНСЬКА МЕТА

        Її щонайвичерпніше висловив Тарас Шевченко: „В своїй хаті – своя правда, і сила, і воля”. Висловив, аби повною мірою донести народові націєтворчу засаду Григорія Сковороди: „Суспільство – в любові, любов – у Бозі, Бог – у суспільстві. Ось і кільце вічності”. Здавалося б, так усе просто! А народ як блукав, так і блукає в лабіринті рабського копіювання чужої погибелі: „око за око – зуб за зуб”.

Усесвітня боротьба за „людину духовну”, заповідана Спасителем, точиться надто кривавими шляхами... Аналізуючи її перебіг ще 130 років тому, Іван Франко зауважив стосовно історії французького лібералізму за Наполеона ІІІ, що це „історія страшного спідлення, котре гідно закінчилося пруською війною і кривавою різнею Паризької Комуни”. Немов передбачаючи майбутнє, Франко наголошує: „І що ж бачимо з тої майже столітньої історії лібералізму у Франції? Бачимо ось що: народ... у своїх кривавих революціях ставить державі і всій людності великі, святі проблеми та завдання: свободу, рівність, добробут, братерство, працю, - народ ллє кров за такі високі засади на барикадах і по всіх кінцях світу, народ поборює і валить в порох елементи реакційні, шляхту, привілеї... і, скінчивши таку велетну працю, немов утомиться і здає своє велике діло у руки своїх провідників, освічених, інтелігентних лібералів, тих, що у війні не лляли кров, а радили, кричали і гуляли. Ось вони й починають вести його по-своєму, – але куди їм, карликам-самолюбам, справитися з роботою велета!” Спекулюючи на споконвічних прагненнях народу, підкреслює Франко, „провідники” нівелюють мету: „...починають різати її на кусні, приміряти на себе, до власних вигод, а далі й повертати на неволення того самого народу, що їх у хвилю слабості поставив над собою”.

Як виявилося, особливо легко завести на манівці народ уярмлений, позбавлений права творити й пізнавати себе на власній державотворчій ниві. Адже тільки у системі національних етичних, естетичних і лексичних координат, як засвідчили Вернадський, Потебня, Ушинський тощо, індивідуальність набуває певних морально-етнічних ознак, які вирізняють її у вселюдському океані. Тільки в цих координатах спроможна вона й реалізувати відповідний своїй природі спосіб життя, себто – стати щасливою.

Великий Тарас гранично чітко сфокусував саму триєдину суть життя у „своїй хаті”: духовна законність республіканських громадянських засад – „своя правда”, консолідованість економічної діяльності, заснованої на „братолюбії” – „і сила”, політична цілеспрямованість урядових структур – „і воля”. Саме на цих засадах засновував Сковорода ідею „горньої республіки”, переносячи центр державотворчої рівноваги зі сфери споживання на сферу свідомої продуктивної діяльності, що ґрунтувалася б на „сродній праці”: „Нічого понад міру”, „Живу не для того, щоб їсти, а їм, щоби жити”, „Прийми, найдорожчий, разом із тілом дух Христа і тоді ти з Господом будеш одним Духом”.

Так любомудр уособив не тільки волелюбний дух українського народу, а й ідею його духовної єдності. Знаємо ж бо, що істиною людиною в людині Сковорода вважав духовного володаря нашого тіла, „Дух, що тіло рве до бою” – уточнював Іван Франко. За що той бій? – „...за поступ, щастя й волю”. Не гоже сміятися зі Святого Духа, гріх то надто тяжкий... Українська душа – со-вість – надійно поєднана з Господом вогненним духом святих народних пророків. Цілковита реальність і Дух народу, котрий консолідує свідомість нації, щойно нація усвідомить неподільну єдність означених психосубстанцій. Лишень за такої умови вона здатна міцніти й розвиватися, наближаючись до свого ідеалу. Адже сила духу спроможна освячувати народ, саму ідею його духовної єдності. Ця святість – у духовному подвижництві, у суто духовній творчості народу.

Здавалося б, минуле століття поставило хрест на всіх намаганнях українців гармонізувати цей світ – сили хаосу й справді були непереможними... Та навіть за цих катастрофічних умов Господь послав планеті українця Сергія Подолинського, котрий не тільки розвінчав нелюдську суть марксизму – вказав ідеальний шлях розвитку цивілізації, приреченої на деградацію. За Подолинським, аби не виродитися в космічного паразита, людство покликане своєю діяльністю синтезувати сонячну енергію, як то вдавалося знищеній ентропією хліборобській цивілізації українців. Економісти всього світу погоджуються з тим, що для інтенсифікації виробництва потрібно виробляти більше, ніж споживається на “звичайне репродукування”. Цей надлишок у натуральному вираженні постає додатковим продуктом, а в грошовому – прибутком. Але ж і додатковий продукт, і прибуток – це надлишок над системою звичайного репродукування! Саме тому Подолинський охарактеризував його як надлишок над “уявним коефіцієнтом у сто відсотків”. А от висновку, що таким процесом, який характеризується понадстовідсотковим коефіцієнтом корисної дії, є людська праця, світова економічна думка не здатна збагнути й донині. Хоча з давніх давен існують вітрильники, вітрові та водяні млини – людина керує видимими й невидимими потоками енергії, перебуваючи в епіцентрі таких енергій, зокрема – сонячного світла. Сонячна природа додаткової вартості й лягла в основу цієї теорії.

У фундаментальних працях „Енергія прогресу”, „Економічні монологи”, „Шлях до хаосу” тощо в’язень сумління, керівник Української Гельсінської Групи письменник і філософ Микола Руденко значно розвинув і потвердив окреслену ідею, давши людству метафізичний Образ Монади як Особи. Прикметно, що згадані праці не просто відроджують українську національну гідність, консолідуючи нашу духовну єдність, а й вказують шлях до порятунку планети і людства. Бо тільки в єдності зі Всесвітом, із Вищим Космічним Розумом наше майбутнє можливе.

Справді, праця хлібороба, діяльність, яка закономірно служить перетворенню сонячної енергії в економічний добробут, окрім усіх інших видів людської діяльності, єдино потрібна й космічно важлива. Тільки усвідомлена краса такої – творчої! – праці спроможна врятувати світ. І тільки мистецтво Любові та Гармонії здатне возвеличити, надихнути її самозречених творців. У чому ж полягає завдання держави? Допомогти немічним, сиротам, решті малозабезпечених знайти гідне місце в житті. І всіляко сприяти здоровій ініціативі, заохочувати її! Так само як і регіональну владу – до вишукування альтернативних джерел енергії. Це й дасть їм реальну, самоврядну економічну незалежність. А земля стане годувальницею лишень тоді, коли усвідомимо роль гумусу та спільно виплекаємо й захистимо від казнокрадів її Господаря. Це ж бо від Господа – його ім’я.

Де що про розпущену Верховну Раду та слабкості людські

Thu, 19 Apr 2007 01:47:16 GMT

Віктор ГРАБОВСЬКИЙ

ПОЗИЦІЯ

Дітерові Гольтцше,
західнонімецькому графікові

Скільки малюю, стільки й здається,
що людину мов хто закляв
уподібнюватися створеному нею.
Мене надзвичайно захоплюють
люди, схожі на древні скрині, —
чого тільки там нема!
І все під замком.
Або ще буваємо ми подібними до оголошень:
усе, що є, — великими буквами.
А то трапляються люди, схожі на крісла —
драповані чи лаковані, —
вони почуваються людьми тільки у кріслах!
І мріють зробити переворот у науці про людство —
довести нарешті,
що людина стала людиною тільки тоді,
коли навчилася зручно всідатися.
(Отак і утверджує кожен себе
на відвойованному для сідниці просторі).
…А ще є панцирні людці,
схожі на п’ятикутні танки:
страшенно полюбляють ціляти
у спину чи в посмішку…
Ось чому так важливо,
щоб кожен був — як океан!
Танки тоді не пройдуть.

Проект „Літературної України” - ”МЕЧ ДУХОВНИЙ"

Sun, 25 Mar 2007 13:44:47 GMT

    „Літературна Україна”  № 11(5199), 22.03.2007р.
    Віктор Грабовський

  ПРОКИНЬСЯ, СОВІСТЕ!

Чому так важко нам виходити зі стану моральної летаргії? Чому печать рабства духовного має неодмінно позначатися на копіюванні минулого в економіці, політиці, культурі? Адже не так саме те, що маємо насправді, викликає в нас пекельну огиду й страждання, як усвідомлення того, що воно зовсім не таке, яким повинно було б бути, яким є у країнах „із людським обличчям”. Чому?!

Але ж ви саме таку, а не іншу країну одержали у спадок! Як же можна у ній щось міняти?! – обурюються люди з приспаною совістю, навіть не підозрюючи про те, що саме вони й відповідальні за нашу задавнену хворобу. Та хіба є кому їх заспокоїти? Хіба хоч один суд задовольнив позов громадянина, котрий, перебуваючи в інтелектуальній резервації, не має змоги не те щоб прочитати – навіть узяти до рук газету рідною (державною!) мовою? Хіба хоч якась облрада звітувала, чому й досі не виконується Закон про мови, прийнятий ВР сімнадцять років тому? Хіба хоч один журналіст відмовився брати інтерв’ю в урядовця, котрий нехтує ст. 10 Основного Закону? Хіба подібне можливе в країнах цивілізованих? То як же нам сподіватися на щось краще у цьому бутті, коли порушуються елементарні норми людського співжиття? Як же влада вимагатиме дотримання законності в державі, коли сама ж нехтує ними на кожному кроці? Зрештою, навіть Герб на ВР – не кольору духовності, а сірий, як і все життя...

Продажне чиновництво нахабно примушує нас повірити в те, що саме через українізацію комп’ютерів прізвища виборців у виборчих списках ніяк не вдається (і не вдасться?!) справдити. Чому ж ніколи не траплялося так, щоб і за квартирні послуги не стягувалася плата через неточно записане прізвище? А от нарахувати повторно – хоч греблю гати! Так ми самі в собі плекаємо раба, котрий знає тільки вкрасти. Але боїться й подумати про те, що він покликаний у цей світ задля Любові. Не нищити красу, притаманну Природі, а спільно з Нею творити добро. Зокрема – й у взаєминах між народами чи громадянами.

Хіба в Чехії чи Німеччині водій поїде на залюднений перехід, паркуватиметься на хіднику? Хіба у будь-якій тамтешній державній установі нехтуватимуть державну мову? Хіба совісний суддя плюне на Закон і національні пріоритети, догоджаючи власним інтересам? А що ж коїться в Україні? Ми перетворюємо себе на малокультурну націю не тільки тим, що не вміємо дбати про найпрестижніший духовний спадок – мову, не тільки тому, що збезчестили й занедбали величне звання-покликання господаря – це з нього постали і Господь, і государ, а власне тому, що упослідили суто людську гідність. Хоч раз хіба вибачився чиновник перед скривдженим обставинами чи владою громадянином? Чи звітував про виконання обіцяного? Даруйте, а хіба ті мільйони гривень, що ніби пішли на придбання окулярів для ветеранів, (який телесеріал зрівняється!) повернулися у держбюджет?! І ніхто в усьому міністерстві навіть не подумав про індивідуальні рецепти перед тим, як відраховувати гроші на подібні заходи?!

Звичайно, нас уже нічим не здивуєш... Адже те, що раніше можна було бачити лишень у борделях, тепер доступне мільйонам телеглядачів! І родиною просто ніяк дивитися фільм у якому людська гідність – абищиця, а дівчиною чи жінкою послуговуються немов ганчіркою. І при тому вчорашня комсомольська активістка, непорозуміло витріщившись на зауваження, запевняє: вони заплатили! І мають повне право... Себто: грошовий мішок замовив музику! А ви, доморощені демократи, танцюйте...

Яка ж мораль може панувати в такій державі? Капіталістична?! Та хіба німецькі товстосуми дозволять собі офіційно віддавати перевагу французькій кінопродукції, хоч саме французькі фільми їм найбільше до вподоби? До речі, французькі кінопродюсери навіть не задумуються над тим, якою мовою дублювати зарубіжні фільми, хоча самих французів у тій державі заледве більше половини всього населення. Зате російськомовний спец у прямому ефірі українського телеканалу заявляє: ми вам не бидло! В Україні половина людей розмовляє російською, тому ніхто не може позбавити нас права дублювати фільми російською мовою. І хто розтлумачить „професіоналові”, що тільки той, хто не бажає поважати закони держави навіть у тому разі, якщо сама держава неспроможна їх захистити, реально претендує на висловлене ним означення. Адже він і не спробує „качати права” у Латвії чи Польщі? Ні, він качатиме їх тільки в Україні. Позаяк тут ніхто не вкаже йому, що Україна вже не колонія Росії, що ганебно для громадянина, котрий не вважає себе отим бидлом, відстоювати колоніальні порядки там, де титульна нація закладає основи громадянського суспільства.

Проте правда й те, що символи колоніалізму в Україні домінують над символами державними. І чомусь ніхто з відомих державних мужів не сміє чи не хоче замислитися над істинами, відомими вже й дітям: енергетика гітлерівської свастики й перехрещених серпа з молотом, як і двоголового орла, тотожні. Ця енергетика в жоден спосіб не сумісна з енергетикою Українського Герба – золотого Трисуття, правобічною за своєю природою. Так само й енергетика погрозливо здійнятого меча у руках Матері Захисниці, що височить над Славутою, несумісна з енергетикою золотих бань і хрестів київських соборів...

Саме тому, підтримуючи наших шановних дописувачів, які висловилися в „ЛУ”№ Михайло Борейко, Євгенія Гладунів, Надія Рогашко, Микола Панащук, Любомир Сулима, Світлана Приходько та інші громадяни м. Рівного (всього одинадцять підписів), наполягають на осучасненні Матері Захисниці, що зводилася задля зміцнення імперії, хоча й звернена в бік Москви. „Даймо їй золотий Духовний Меч – зброю, що захистить нашу національну й духовну гідність” – пишуть рівненські патріоти, немов солідаризуючись із видатними своїми земляками Олексієм Андреєвим та Валентином Дем’яновим, котрим пощастило віднайти ключі до таємниць Волинської землі, проглянувши у глибінь нашої історії на кільканадцять тисячоліть (див. „Урядовий кур’єр” від 22 серпня 2006року). Так наука приходить на допомогу науковій, а не партійній, історії.

Нова Україна не бажає гибіти під рештками імперського ярма, почуваючися сиротою у власнім домі. Зрікшися атомних боєголовок, маємо зректися й антигуманної та найдорожчої у світі атомної енергетики, віддавши перевагу альтернативній. Адже якщо навіть за нинішньої скрути справжні господарі успішно переходять на альтернативні види опалення й освітлення, то що було б, якби держава бодай на мізинець, а заохотила ледачіших? Тим паче, що покладів газу на власні потреби в Україні аж задосить. Але ж не задля наповнення держбюджету спекулюють на цьому профі...

Вельми слушно про ситуацію, що склалася, відгукується наш постійний читач Любов Монцева з Бахчисараю, Кримська АР:

Ми всі спокушені гріхом

Й ним кинуті напризволяще –

Хтось кар’єрист, а хтось ледащо...

Ми всі спокушені гріхом!

Ми всі спокушені життям –

Цей смертний гріх, граньчастий видом,

Не змити навіть суїцидом...

Ми всі спокушені життям!

Все ворогують береги,

А воду в долі позичають...

Чому ж в цей світ, такий звичайний,

Приходять втомлені боги?

Ви – боги... І храм Божий – навчав учнів Христос. І якщо Слово – Бог, то не личить нам глумитися над Ним, удаючи, що Воно, так само, як і державна символіка чи мова, дане народові на витребеньки... Не зазнає щастя такий народ.

© Віктор Грабовський.

"Літературній Україні" - 80

Sun, 25 Mar 2007 13:10:23 GMT

21 БЕРЕЗНЯ ВИПОВНИЛОСЯ 80 "ЛІТЕРАТУРНІЙ УКРАЇНІ"

N005295 УКРІНФОРМ 21.03.2007
      80 років тому - 21 березня 1927 - року побачило світ перше число "Літературної газета" (у роки війни - в Уфі - "Література й мистецтво", в лютому 1962 року - "Літературна Україна"). Тут друкували свої твори Олекса Влизько, Павло Тичина, Максим Рильський, Андрій Малишко, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Олесь Гончар, Юрій Яновський, Михайло Стельмах. Газета першою підняла питання державного суверенітету України, державності мови української, демократизації життя України, повертала до життя імена і твори репресованих письменників, діячів української науки, культури, історії. На її сторінках читачі ознайомлювались із новими творами відомих українських письменників - Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Бориса Олійника, Івана Драча, Павла Загребельного, Івана Дзюби, Григора Тютюнника, Валерія Іллі, Василя Голобородька, Дмитра Павличка, Володимира Дрозда, Євгена Гуцала, пробами пера молодих талановитих літераторів. Нині тижневик "Літературна Україна" очолює відомий український поет Петро Перебийніс.
На світлині: номери "Літературної України". З фондів УКРІНФОРМ. /ЛН/

                                               Віктор Грабовський

                                                        ЛЮБОВ

"Літературній Україні" – 80

По-над Печери гадом підколодним

за нами зирить двоголовий мерс...

Щоперехрестя – пес не пес?

І хто їх тільки бідолашних

плодить?!

Смог напосівся

на Поділ і Дарницю

(наш гріх довічний, сплоджений гріхом),

а потяги, мов уряди нездарні,

везуть надію...

Та й не поспіхом!

Як легко нам поета розтоптати,

в купюру знагла вбгавши пробивну!

Чи вулицю святим ім’ям назвати,

де тільки лайка й смог.

Свою вину

ми прагнемо сховати якнайдалі

від поглядів голодних дітлахів,

які нас рятували на Майдані

піснями неполоханих птахів.

Але ж не все сховаєш!

Схлипом серця

біда одлунить

в ту останню мить,

коли майбутнє

в синові озветься,

аби тебе

байдужістю

убить.

Отож плуганиш крижнем на Печери,

де словоблуддя більше,

ніж людей,

та, ніби мамут

ще з тамтої ери,

видобуваєш

ревище з грудей...

Бо це ж не пісня?!

Ба, й не солов’їна..,

а радше стогін, що ляка своїх.

І вже тобі стражденна Україна

не Батьківщина – тільки торба бліх.

Покинь її!

Знайди собі що краще

й кохайся там, на заздрість нам, простим.

Лиш пам’ятай: ні Сквира, ні Тараща

дітей твоїх так просто не простить.

Авжеж, народ...

Козацького коріння,

що знало лють ще й не таких посух.

Але ж не всохло!

Божого терпіння

навчив його Святий Предвічний Дух.

Отож торуй стягу самовладання!

Можливо, в ній – твоя найвища суть.

Лиш не чекай, що хист

самолатання

в нагоді стане, щоб себе збагнуть.

Себе збагнеш

лишень тоді,

як мови –
своєї, рідної, – розкриєш таїну.

Бо тільки так сягаються основи,

котрим твій час оголосив

війну.

Війну гармонії...

Це ж треба так озлитись

на Божу Благодать,

якою жив народ,

аби віддать її усю, – щоб не святитись, –

на розтерзання хмарищу заброд.

Атож, для них –

лиш "засіб спілкування"

та музика, що душі воскреша.

А ми ж то знаєм: це і є Душа,

Вкраїні послана заради свідкування

Краси своєї,

Божого надбання...

Столична річ то плаче, то регоче

у скреготі, у гуркоті обнов...

Але ніхто й послухати не хоче

про безпритульну, скривджену

Любов.

Та де ж вона?!

До ближнього, до слова,

до вулиці, де більше матюків,

ніж матерів?!

Любов – душі будова.

Така ж прекрасна, як і храм чи спів.

Світ одітхне як заспівають душі

а засвітає музика в серцях...

І вздріє всяк – на морі та на суші –

якою стане нам земля оця.

Лиш брак любові

нищить в ній родючість!

Лиш без любові помирає сад!

І, злом роздерті, вулиці смердючі

нам повертають виродків – назад,

у хату,

де батьківська мова

здається вже непотрібом старим,

бо не "балдіє"

смогом навісним,

а дихає вогнем "в одежі слова".

Ще дихає!

Ще пломенить

і палить,

а декого – то й попелить

живцем...

Але ж плюгавці так і не діждали,

що ми своє сховаємо лице

у тінь печер чи мурів череватих,

вподібнившись до мудрих черепах,

що мовчкома

ховаються до хати,

аби лиш борщик рідний в ній запах.

...А та почвара

до заласся ласа...

Так невигойно світ у ній щемить!

І Перебийніс поглядом Тараса

хоч пропече,

та все ж благословить.

І ми засядем за свої гризоти,

мов ті хорти, що збігали світи...

Допоки Місяця медовий тортик

над нами скибкома не засвітивсь.

Культура мовлення

Thu, 15 Mar 2007 06:52:24 GMT

Віктор Грабовський

СТРАХ МОВИ

Чим викликане таке різке падіння культури українського мовлення серед урядовців, народних депутатів, на радіо й телеканалах? Мабуть, лишень тим, що серед вище перелічених значно побільшало людей, які не вважають, що рівень культури має визначати їхнє місце “під сонцем“. Адже більшість бачить, що пробивність, хабарництво значно перспективніші. І доки суспільство не переконається в тому, що національні пріоритети змінилися, що бути культурним — вигідно, що не вдосконалювати знання рідної мови, не любити її — соромно, доти воно й залишатиметься незалежним... від культури. А отже — аутсайдером Європи, де патріотизм цінується над усе.

„Не словом, а ділом!“ — зазначили на партійному прапорі, мавпуючи більшовиків, наші демократи, як і решта партій, тобто протиставили слово (причину, ідею, Бога) і діло (наслідок, дію, людину-чоловіка), протиставили мислення — мовленню, культурі — політику. Тому людям творчої праці аж ніяк не просто було знову вибирати “менше зло“, стаючи під штандарти “добрих намірів“. Хоча й пам’яталося, що перші кроки народного Президента були “І словом, і ділом“. Адже тільки той, хто обрав своїм принципом дію перевіряти мисленням, а мислення — дією, не зможе збитися з обраної путі, — застерігав Гете. А він знав, “що в інших, вищих сферах, від нас... вимагається ще й всебічного і досконалого володіння мовою“.

Скільки й що коштує?

„Так історично склалося“, (а ми хіба не знаємо, як воно складалося?!) що переважна більшість українців російською мовою розмовляє значно грамотніше, ніж рідною, українською. Ще більше наших земляків зізнаються, що люблять і знають рідну мову, але “не хотят ее коверкать“. Є й такі, що, може, й розмовляли б українською, — Блохін, Бубка, Клички, Шевченко — та з ким і де? Адже щойно до нашого гурту підійде російськомовна особа, гурт одразу переходить на “общепонятный“. Все правильно! — підхоплюють “історичну ситуацію“ ті з найдемократичніших українських політиків, які продовжують боротися проти “українізації“ українців. — Для того, щоб уникнути “історичного“ дискомфорту, потрібно зробити російську мову державною. І при цьому дружно посилаються на досвід Бельгії, Нідерландів, Швейцарії, де побутує по кілька державних мов, які однаково поважають і чиновники, і кожний окремий громадянин.

За партійною логікою виходить, що коли нині чиновник чи народний депутат-партієць демонстративно не бажають розмовляти по-українськи, то завтра, коли російська стане державною, вони змінять своє шовіністичне ставлення до віками гнаної, ними ж упослідженої української? У тім то й річ, що в Європі навчилися поваги до сусідніх мов, а в “тюрмі народів“ — училися, окрім зневаги до всього рідного, традиційного, справді прекрасного й самобутнього, до самозабуття любити тюремщиків.

Тому в українських політиків, які й у партії відповідні гуртуються заради цього, завдання зовсім інше — відстояти завоювання російського соціал-шовінізму більшовицького ґатунку будь-якою ціною. 30 березня, до прикладу, партія “Союз“ подала у Верховну Раду поновлений законопроект “Про розвиток і застосування мов в Україні“. Очолювана головою антимонопольного комітету О.Костусєвим, партія прагне, щоб законсервувати ситуацію з маловживаністю української мови на сході та півдні нашої країни. Її не зупиняє навіть офіційна, досить відома, статистика деградації суспільства в денаціоналізованих регіонах: “Государственный статус русского языка де-факто признан большинством украинского общества, — не сумнівається п. Костусєв. — Если парламент нынешнего созыва не прислушается к этой воле народа и не защитит (?!) права русскоязычных граждан Украины, мы будем требовать вынесения вопроса о государственном статусе русского языка на общенациональный референдум“.

А хто ж у нашій країні захищатиме врешті-решт права україномовних громадян?! Чому російськомовні не задумаються про долю тих патріотів, якi й досі почуваються в Україні сиротами?! Чому новітні більшовики, чи то пак — нащадки бандерівців, мельниківців, білоруських, литовських і всіх інших націоналістів, наново перекованих свого часу на Донбасі, не почувають відповідальності за наслідки денаціоналізації України, — такі кричущі! — у цифрах і фактах?!

Зрозуміло, аби перейнятися шанобою до національних цінностей народу, котрий досі був упосліджений, нашим демократам потрібно подолати неабиякий внутрішній опір. Але ж інакше нічого кивати на Європу, ховаючи очі під лужковською кепочкою. До того ж, коли ми — за Кучми — бідкалися про духовну кризу суспільства, намагаючись потрафити загальнолюдським цінностям, то чи не пора вже — за Ющенка — перейти від слів до діла, то більше, що й заповідалося ніби щось подібне на крутому шляху до влади?

А вся причина українського безголов’я, друже читачу, полягає в тому, що держава не дбає про престиж національної культури, зокрема — української мови. Адже Росія, ще 10 років тому звільнивши власне книговиробництво від усіх податків, заявила і про першочергове значення державної мови у своєму різномовному суспільстві. Натомість Україна, змирившись із окупаційним режимом інформаційного та духовного просторів, сплачує Росії 100 млн. доларів щорічно не тільки за дешеву російськомовну книжку, від сумнівного змісту котрої, здебільшого, суспільство потрібно б захистити, але й за згоду... мовчати. Скільки доведеться платити за непослідовність у відстоюванні національних інтересів, за злоязикість державного службовця, котрий, харчуючись із держбюджету, паплюжить державну мову тощо, дізнаємося завтра. Хоча здогадуємося про ціну й сьогодні.

Таки мав рацію Шарль де Голь, зауваживши якось, що політика — надто важлива справа, аби дозволяти займатися нею самим політикам. Що стосується державної політики в царині мови — й поготів. Тут у свої повноваження має вступати культура. Та де ж вона?

Словник і мова

Здавалося б, залишається лиш відновити попрану історичну справедливість — оприлюднити все, зроблене нашими великими попередниками — від Переяславських статей Хмельницького, про які ми досі нічого певного не знаємо, до правопису Скрипника, що так і не пробився на світ. А й справді, якщо з Переяславськими статтями без Березовського, мабуть, не обійдемося, то, мінімально відредагувавши, чом не оприлюднити правописну національну грамоту? Та навіть відновлений 1991 року Інститут української мови (у 1930 такий було знищено), незважаючи на всі старання тодішнього віце-прем’єр-міністра М.Жулинського, не спромігся відстояти реноме української літературної мови. Замість професійного діалогу розпочався плебісцит із безпосередньою участю ЗМІ. Дійшло до того, що питомий український національний правопис доморощені “інтернаціоналісти“ почали називати нав’язуваним Україні нашою західною діаспорою (?!) Хвороба виявилася заразною — навіть у суто фахових виданнях (див. “Великий тлумачний словник сучасної української мови“) надибуємо застереження: “Слід зауважити, що з настанням тотальної комп’ютеризації і насиченості ефіру та шпальт газет лексикою американо-канадського походження, українська літературна мова також зазнала великих змін“ (!). Це називається: з хворої голови — на здорову.

Незважаючи на те, що в XX столітті українська літературна мова (зокрема — правопис) були піддані неймовірно інтенсивній бюрократичній обробці росмовою, питомі нормативи її вистояли завдяки тому, що засади їхні опрацьовувала правописна комісія на чолі з такими велетами національного духу, як академіки І.Огієнко та А.Кримський. Саме на основі схваленого ними правопису розглядала проблеми нашої мови Всеукраїнська правописна конференція в Харкові 26 травня — 6 червня 1927 р. А завдяки тому, що через рік нарком освіти М.Скрипник затвердив цей правопис, його й стали називати “скрипниківський“, хоча правильніше було б — “харківський“. Саме ним і послуговується діаспора!

Затаврований як націоналістичний 70 років тому, цей правопис піддається жорстокому переслідуванню й досі, хоча, значною мірою у деформованому вигляді, його було затверджено Радою Народних Комісарів 8 травня 1945 р. Ми з Вами, читачу, маємо це пам’ятати.

Та ось восени 1956 року наспіла реформа російського правопису, і український потрібно було терміново підлаштовувати під нову редакцію. Так роки глуму й насильства ставали “історичною необхідністю“, котра й формувала свідомість усього суспільства, мов матриця. Згадайте лишень, яку хвилю дискусій викликала редакція національного правопису, здійснена 1990 р. — з реабілітацією кличного відмінку та повернення літери ¢. І дивуватися з цього не доводиться — в останні кілька десятиріч засмічення української літературної мови сягнуло апогею. А процеси демократизації суспільства відтіснили культуру мовлення на далекі задвірки спілкування. Ведучі телеканалів не тільки не вміють відмінювати числівників — уже й іменники не відмінюють. Є Кличко чи нема, все одно — Кличко. Так само, до речі, як і Ющенко. Таким ось робом елементарне безкультур’я стає нормою. І хоч би скільки змагався письменницький загал проти тієї ж кальки — знаходитися, котра українською означає зовсім інше поняття, ніж російською, бо по-нашому — кореспондент перебуває там то і там, а редакція міститься чи розташована (не знаходиться!) за такою ось адресою, мислячи суржиком, наші мовці вже не розрізняють різномовних лексем, плутанина з якими надто спотворює літературну норму.

То чи дивуватимемось, читачу, що згаданий вже словник видавництва “Перун“ вважає слово збитки діалектним, а натомість пропонує убуток (?), слово відділ подає без — паралельних — відділку й відділення, продовжуючи засіювати нашу ниву куколем типу поточний у значенні повсякденний, біжучий, степінь — бодай у математиці, регістр — у значенні того ж реєстру, але — особливого, бо ж не можна допустити, щоб українськомовна й російськомовна термінологія не збігалися. Так ось і “збагатилися“ наші словники відносинами — з’явився навіть покруч взаємовідносини, відкрито ігноруючи взаємини і стосунки, як суто інтимні поняття, та безлічі інших подібних кальок. Вежа — тепер тільки телевізійна та оглядова, бо усе інше — башта, відзив — це відгук на реценцію, а не на пароль, а обігові кошти давно витіснені оборотними, бо це ж і оборотна відомість — обліковий регістр — контроль за рахунками бухгалтерського обліку і оборотний капітал, і оборотні засоби нібито абсолютно протилежні обіговим. І кожен бухгалтер залюбки пояснить недолугому, що обігові кошти — це тільки на руках чи в ділі, бо усе інше — оборот.

Нагромадження не властивих літературній нормі лексичних значень загрожує деморалізацією всієї мовної системи. Літературна норма деградує, сповзаючи у мертві води суржикізації мови й мовлення. Похвально, що громадськість не мириться з цим, прагне засудити більшовицьку традицію, влаштовуючи показові шоу-екзекуції над суржиком. Але ж він дедалі голосніше лунає з уст можновладців, якi змирилися з безправним становищем української культури. Інакше не лунало б час вiд часу, що “парламент робить уступку.“ Дiти сприймають вираз буквально, допитуючись у батькiв, а де ж та “ступка“?

Доки пануватиме суржик?

Річ не тільки в тому, що неоковирні тавтологічні вирази на кшталт “сто років тому назад“, “травень місяць“, “сьогоднішній день“, “у процес включаються виключно наші“ — живцем із російської мови. Якщо запозичення (з будь-якої мови!) дає змогу виразніше, чіткіше, яскравіше подати думку, то воно лише збагачує мовця і його лексику. Та коли високопоставлена особа висловлюється: “Я відношуся до наших відносин оптимістично“, то хтось же мусить особі підказати, що подібне висловлення може викликати або сміх, або сльози — залежно від темпераменту. І не тільки тому, що воно абракадабра. А саме тому, що по-українськи треба сказати: “Я ставлюся до наших взаємин оптимістично“.

Ми стали жертвою холуйської теорії “зближення мов“, хоча насправді вчорашнє свавілля жодному зближенню не прислужиться бодай тому, що, вороже культурі, послуговувалося надто вульгарними, антикультурними засадами. Занижені вимоги до культури мовлення — живий приклад — одразу ж обертаються деградацією спілкування, громадських стосунків. Недарма ж древні нагадували: “Темно речеш, такмо і мислиш“...

Саме брак елементарної громадянської культури спонукає вчорашніх колонізаторів домагатися офіційного статусу російської мови в Україні, прикриваючи своє шовіністичне нутро демократичними досягненнями Європи, які вони тлумачать, ясна річ, тільки так, як їм самим і хочеться. Просто плюючи на правду тамтешнього спілкування етносів, котрі посідають власні терени.

А правда полягає в тому, що російськомовні громадяни (росіяни, чи ті, хто росіянами себе вважає) не мають аж ніяких підстав домагатися державного статусу російській мові, котра має власні історичні терени побутування. Переслідувана й паплюжена впродовж століть, українська мова натомість має виняткове право на гегемонію тільки в межах України. Так, стаття 5 Декларації про право на розвиток, що прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 4 грудня 1986 року, вимагає: “держави повинні вживати рішучих заходів, спрямованих на ліквідацію масових і грубих порушень прав людини, народів і осіб, спричинених такими ситуаціями, які є наслідком... колоніалізму, іноземного панування й окупації, чужоземного втручання і загрози національному суверенітету, національній єдності й територіальній цілісності...“

На превеликий жаль, саме цього не розуміють ані апологети “двуязычия“, ані теперішня українська чолівка, котра виборювала владу під гаслом “Не словом, а ділом!“ Отож і кортить законодавчо закріпити наслідки окупаційного режиму в нашій країні, не вбачаючи “правових підстав“ діяти патріотично. Чом не парадокс Майдану?

Завдяки радіо мільйони українців мали змогу почути сповідь Майданові тих російськомовних громадян, котрі раніше не бачили необхідності вчитися розмовляти українською. На Майдані вони збагнули: аби почуватися європейцями, потрібно вчитися української! Але ж хто ліпше від нас усвідомлює, дорогий читачу, як міцно тримає Україну за могутні духовні крила наше рідне великохамське вчорашнє, котре при словах націонал, чи, крий Боже, націоналіст, хапалося за безвідмовний більшовицький маузер. І не про самі слова йшлося — ультрапатріот, задля порівняння, має те самісіньке значення, що й ультранаціоналіст, — ішлося про те, що патріотами (націоналістами) можуть бути лиш великодержавники. Всі інші — зрадники. Навіть якщо вони щиро кохаються в роскультурі.

Російські демократи так і не збагнули, що духовна (Переяславська!) жертва України, народивши імператорів і спричинивши культурне піднесення Росії XVIII—XIX ст., потребує певної відплати бодай на суто людському рівні. Попри вчення Святих Отців православ’я (Сергій Радонезький), що початки великоросійської (російської) нації з’являються лишень по Куликівській битві, шовінізм постійно твердить про тисячолітню (русскую!) традицію. Так він сам заклав під імперію міну сповільненої дії, котра виявилась у природній протидії чавленню національної свідомості українців, литовців, латвійців, молдован, грузин, сибіряків тощо. Настала пора платити, сябри.

Нині в Україні на 100 національно свідомих громадян припадає 7 примірників газет рідною мовою, а на 100 російськомовних — 54. У школах із російською мовою навчання вчиться майже четверта частина всіх школярів, хоча росіян у нас, як засвідчив, далекий від істинного, перепис 2001 р., всього шоста частина людності. Тобто, всі діти з російськомовних родин, як виявляється, навчаються рідною мовою, а ось українці у певних регіонах власної Вітчизни такої можливості й досі позбавлені.

Здається, цілком зрозуміло, що будь-який демократичний уряд мав би зробити все від нього залежне, аби не допустити намагання певних сил законсервувати явну несправедливість окупаційного штибу щодо титульної нації. Час окупаційного режиму вичерпав себе. То ж не бійся, Україно, своєї краси. Інакше доведеться бути недорікою “у народів вольнім колі“, які впізнають тебе саме за прекрасною (живою!) рідною мовою.

Українська мова

Sat, 10 Mar 2007 15:40:29 GMT

Віктор ГРАБОВСЬКИЙ

ЖАЛО ДУХОВНОГО МЕЧА

Якби в зубожілого черкаського чумака Григорія Шевченка не знайшлося книжечки з якої малий Тарас так захоплено „списував Сковороду”, чи мав би змогу поет настільки рішуче й повносило утверджувати свою Україну в „народів вольнім колі”? Але ж йому дано було знати, що високі могили в степу – останній прихисток Героїв саме цієї святої землі, а воскресають лиш там, де є могили... Й Григорій Сковорода – духовний навчитель – неспроста відлунив у серці неймовірно глибокою правдою про світ, ув’язнений в самому собі: „Світ сей являє вид благоліпний, та в нім таїться черв неусипний; горе ті, світе! Сміх мні являєш, внутрі ж, душею, тайно ридаєш”.

Десять років юнак, одірваний від отчої землі, не мав іншого рятунку в Петербурзі, як звіряти свій біль купованим аркушам паперу – пензлем і олівцем. І хоча звільнення з кріпацтва та навчання в Академії мистецтв окрилювали жагою нових можливостей, душа, спрагла краси безпосереднього спілкування, рідних краєвидів, усе палкіш горнулася до віршування... Його величність Українське слово завжди встигало там, де потрібно було "возвеличити рабів німих"...

Отож якось до земляків нагодився гість із України п.Мартос (правдивіше було б усе ж – Мартось). Прочув такий собі український поміщик, що вельми цікаві тут хлопці мешкають. А можливо, що й читнув уже щось Тарасове у Гребінки. Шевченка під ту пору якраз не було, зате під ліжком у нього білів аркуш. Панок не полінувався – нагнувся: "Червоною гадюкою несе Альта вісті" – аж морозом сипонуло по спині. Ти ба, і на столі дрібно списані аркуші... "Та в нашого Тараса цього добра ціла торба!" похвалився сусіда-спудей. Позбиравши, що зміг, пан Мартос притьмом кинувся... до видавця! Нічогенькі пани наїздили собі до Петербурга — настільки зрілого художнього смаку не в кожного тодішнього професора естетики надибаєш. Хоча й тепер їх не густо...

Так ось: до цензури 7 березня рукопис одніс Є. Гребінка, схвалили його до друку сього ж дня і повернули відразу ж І. Левченку. Незважаючи на те, що Гребінка вдався до послуг знайомого цензора, без купюр не обійшлося... Але 18 квітня 1840 року випуск книжки у світ коштом п. Мартоса із друкарні Є.Фішера підписано тим самим цензором Корсаковим. А було то всього вісімко поезій: "Заспів", "Перебендя", "Катерина", "Тополя", "Нащо мені чорні брови^”, "До Основ'яненка", "Іван Підкова", "Тарасова ніч" – саме вони й дали світові цю знакомиту книжечку "Кобзар". Досі нічого подібного світ не знав і навіть не уявляв. Але щойно пізнавши, щойно пригубивши духовного нектару божистої мови української душі, вже не зміг одірватися – гострий біль сирітства, зганьбленого кохання, втраченої волі просто гіпнотизував, аж заворожував...

Мова! Чиста й зцілюща, мов щира сирітська сльоза, вона стала тим "лакмусовим папірцем", який точно визначав, де друг, а де ворог. Століттями виборює ця мова своє місце під сонцем, але ворогів у неї аж ніяк не меншає. Навпаки, прибуває, – як "насєлєнія". Та що прикметно: середніх здібностей людина, виїжджаючи за кордон, уже за якихось півроку не тільки шпрехає, а й ностальгійчить! Бо лише збагнувши, що без роду-племені ти серед вільних людей просто люмпен, перекотиполе, що без національної пам'яті, як складової вселюдської культури, приречений на неповноцінне животіння, землячок починає щось розуміти...

Отож, коли майже 165 весен тому Тарас Шевченко, вже відомий поет, автор "Кобзаря" й "Гайдамаків", повернувся таки у свою Вкраїну, то серце ледве здужало витримати шквал розпачу й скорботи. Був готовий до всього, але злиденність українського села, безправність люду та безкарність кріпосників ударили надто дошкульно. Тим паче, що кріпацтво, мов фантомний біль, ще ячало в ньому всім своїм неперебутнім пеклом. Отож і приязні глитаїв поетові вистачало хіба лиш "на півпальця здачі". Навіть у тому разі, коли вони й не цуралися рідного "малороссийского наречия".

Цілком закономірно, що саме вогненно-благословенний "Заповіт" увінчав цей час. Як і його "Третє літо". Інакше просто й не могло бути.

Ще видатний письменник і громадський діяч, усебічно обізнаний зі світовими набутками культури, бо ж вільно долучався до її творення німецькою, російською та польською мовами, Іван Франко зазначив на 100-річчя від народження Великого Кобзаря у віденському ж "Ukrainisch Rundschau" ("Українському огляді"), що десять літ Шевченко томився під тягарем російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. І вже понад 100-річчя тому, з тобольської хурдиги, ще один велет українського духу Павло Грабовський, немов підсумовуючи здобуток свого століття, наголошував, що поезія Шевченка показала, чим може й повинна бути українська література, поставила її на висоту загальноєвропейську, внесла в неї багатий скарб найкращих загальнолюдських ідей та з предмету "панської забави" зробила її живим органом життя, показала єдино гідний шлях служіння рідній Україні.

Усе це – речі давно засвоєні культурою світовою, котра, щоправда, і досі не збагнула походження джерел духовної величі української жінки у творчості Великого Тараса. І не треба бути пророком, аби передбачати, що саме ця сторінка його поетичного доробку, яка відкрила цілковито нову епоху в культурі й літературі, так само ще очікує на своє осягнення. Адже утверджувати її заповідано не десь і комусь – Україні.

Чому ж так заходилися нині чаклувати деякі "землячки" над скарбницею національного генія, силкуючись упослідити і його самого, і значення духовних заповітів для нашого майбутгя? Невже демократизація суспільства сама по собі звільнює чудовиськ людського розуму, не здатного прозріти пітьму суто міщанської егоїстичної оспалості? Адже навіть за царизму й тоталітаризму політичні дегенерати не завжди наважувалися настільки цинічно паплюжити освяченого народною любов'ю поета. Невже лишень тому, що відповідь народу була б адекватною?

Так заявляє про себе суспільний моральний бруд, яро пропечений, але не спалений Шевченковою сльозою. Святою сльозою Сина, що став на духовний двобій зі Злом за скривджену Матір. Саме та сльоза, вогненно пречиста, не дає брудові почуватися самодостатнім у своїй аморальності.

Науці вже поталанило встановити, до речі, що еманації сльози болю, співчуття дорівнюють, – якщо не перевершують! – еманаціям крові. Не дарма ж у народній творчості наймогутнішими й найдивовижнішими зцілющими властивостями володіють саме сльози любові – сироти слізьми навіть матір у труні будять! А своєю пекучою синівською сльозою, – жалом духовного меча, – Тарас Шевченко не тільки розбудив Україну, але й вказав їй шлях до національного й соціального визволення.

Вогонь пречистої сльози Кобзаря пропікав і воскрешав грішні душі ще за його життя. Допікають вони, як бачиться, і тепер – усім тим, хто й елементарного поняття не має, що таке Любов до народу. Проте саме без цієї Любові немислима ні любов між людьми, ні навіть посередня людська спільнота. Так само, як немислима вона без „вогню в одежі слова”, без поезії.

Шевченко не вибирав поезію. Це вона, мов Господня Воля, обрала його задля утвердження вселюдських ідеалів у нашій українській душі. Згадаймо серед поміщицького племені бодай того ж Мартоса чи Левченка, про якого не знаємо майже нічого, хоча саме збережений ним рукописний "Кобзар" і дав змогу чіткіше уявити початковий етап у творчості Шевченка. Це ж бо речі не менш дивовижні, аніж оте перше повернення в Україну, котре впало благотворною зливою на спечалене серце поета. Що б хто казав, а шлях через Ніжин, Качанівку, Яготин – у Київ – осмислюватиметься ще не раз. Адже як не як, а повертався поет на крилах небувалої слави. Поважно привітала появу "Кобзаря" "Литературная газета", насправді морально підтримали "Отечественные записки":

"Невже треба заглушити в душі святі звуки тільки тому, що кілька людців у модних фраках не зрозуміє цих звуків, не зрозуміє чи не захоче зрозуміти рідного відлуння слов'янської мови, відгомону, що летить із півдня, з колиски слави і релігії Росії?"

Нам би сьогодні такої високої громадянської свідомості росіян!

А який ще відгук спроможен перевершити зворушливе й мистецьки точне поцінування творчості Шевченка, дане у листі Варвари Рєпніної до Шарля Ейнара? Вчитаймося лишень: "Моя братова покликали мене назад у вітальню тому, що Шевченко читатиме свою нову поему, яку він присвятив мені... Я була в такому настрої, що мені хотілося все бачити поганим, але я знову була переможена. О, який чудовий дар даний йому! Я не могла стримати ридання... Шевченко віддав мені зошита, всього списаного своєю рукою, і сказав, що до цього рукопису належить ще й портрет автора, який він вручить мені завтра".

Сама Україна випростувалась, ясніла на виду, упізнаючи свою вроду, свій козацький норов у тих іскрометних, неперевершено щирих, яскравих поезіях. Що й казати, рясні медалі за малярські твори, заслужено здобуті в Академії мистецтв, відкривали перед Тарасом неймовірно звабливі перспективи. Але не був би він Шевченком, якби не обрав страдницький шлях лицаря духовного меча – Кобзаря! – воїна і мученика, що поклав життя своє на вівтар боротьби за суто людську честь і гідність, сплюндровану долю невпокореної підлими обставинами Батьківщини.

Чітко й вичерпно сказав про цю ролю нашого Духовного Батька все той самий Іван Франко: "Він є немов великий факел з українського воску, що світиться найяснішим і найчистішим вогнем європейського поступу, факел, що освітлює цілий новий розвиток української літератури".

„Отак і ти згоряй!” – заповів уже із московської хурдиги Василь Стус. А новітні прочитання Т. Шевченка сучасників – од Василя Пахаренка до Валерія Шевчука – засвідчують: цього вогню не згасити. Він здатен надихнути ще не одне покоління патріотів, які усвідомлять істинну вартість життя, що без боротьби за честь і гідність власного народу просто втрачає сенс. Власне саме тому так важливо, щоб чийсь малий Тарас мав можливість вільно „списувати” „Кобзаря” на Берестейщині, Лемківщині, Луганщині, Сумщині, Воронежчині й Кубані. В іншому разі ми не матимемо жодного морального права називати себе духовними спадкоємцями Великого Кобзаря.

Того, хто заповідав:

Щоб усі слов’яни стали

Добрими братами,

І синами сонця правди...

Зізнаймося: саме завдяки цій високій правді Україна нездоланна допоки світу й сонця, – на те й дав нам Господь Тараса Шевченка.

© Віктор Грабовський.
"Урядовий курьер" №43, 7 березня 2007 року